Краще б Рахім-хан мені не телефонував. Краще б дозволив мені жити в невіданні. Проте він зателефонував. І його розповідь багато чого змінила. Змусила побачити все своє життя — ще задовго до зими 1975-го, десь відколи співуча хазарейка годувала мене грудьми — як круговерть брехні, зрад і таємниць.
«Завжди є спосіб знову стати хорошим», — сказав Рахім-хан.
Спосіб вирватися з цієї круговерті.
Завдяки хлопчику. Сироті. Гассановому сину. Який зараз десь у Кабулі.
Їдучи рикшею назад до квартири Рахіма-хана, я пригадав, як батько казав: моя проблема в тому, що хтось завжди б’ється замість мене. Мені виповнилося тридцять вісім років. Волосся на голові порідшало, де-не-де пробилася сивина, і нещодавно я помітив, що біля кутиків очей з’явилися перші воронячі лапки зморщок. Я постарів, але, мабуть, ще не застарий, аби стати до бою самотужки. Як з’ясувалося, батько брехав про багато речей, але щодо цього він не помилявся.
Я знову поглянув на кругле обличчя з поляроїдного знімка, уважно роздивився, як його освітлює сонце. Обличчя мого брата. Колись Гассан мене любив. Любив так, як ніхто ніколи не любив і не любитиме. Тепер його не стало, проте частинка його досі жива. Десь у Кабулі.
Чекає.
Коли я прийшов, Рахім-хан виконував
А тоді повідомив, що збираюся в Кабул. Попросив уранці зателефонувати Колдвеллам.
— Я молитимуся за тебе, Аміре-джан, — сказав він.
І знову мене захитує в машині. Поки ми проїхали продірявлений кулями знак із написом «Вітаємо на Хайберському проході», у мене вже був повен рот слини. У шлунку щось калатало та звивалося. Фарід, водій, кинув на мене холодний погляд. У його очах не було співчуття.
— А можна опустити вікно? — запитав я.
Він запалив цигарку і затиснув її між двома вцілілими пальцями лівої руки, що лежала на кермі. Не відриваючи чорних очей від дороги, Фарід нахилився вперед, підібрав викрутку, що лежала в ногах, і вручив мені. Я запхав її у невеликий отвір у дверцятах, де мала би бути ручка, та покрутив, щоб опустити вікно зі свого боку.
Фарід знову несхвально глянув на мене, тепер уже з натяком на ледве тамовану ворожість, і продовжив курити. Відколи ми виїхали з Джамрудської фортеці, він промовив насилу з десяток слів.
—
Вистромив голову з вікна і підставив обличчя під течію холодного пообіднього повітря. Подорож територією Хайберського проходу, що звивався поміж стрімкими скелями зі сланцевої глини та вапняку, була такою самою, як у моїх спогадах: ми з бабою вже проїжджали цими понищеними теренами 1974-го. Понад глибокими ущелинами височіли зубчасті вершини величних безплідних гір. На скелях примостилися давні напівзруйновані цегляні фортеці. Я намагався не відривати очей від засніжених верхів’їв Гіндукушу, які виднілися на півночі, але щойно мій шлунок хоч трохи втихомирювався, вантажівка буксувала, входячи в черговий поворот, і накочувався новий напад нудоти.
— Лимон візьміть.
— Що?
— Лимон. Щоб не захитувало, — сказав Фарід. — Завжди беру з собою, коли їду цією дорогою.
— Ні, дякую, — відказав я.
Сама думка про те, щоб укинути в шлунок кислятину, посилювала нудоту. Фарід пирхнув.
— Звісно, це вам не американські ліки, а лише давній народний спосіб, якого мене навчила мати.
Я вирішив не марнувати нагоду розтопити між нами лід.
— Ну тоді, мабуть, дайте мені шматочок.
Він узяв із заднього сидіння паперовий пакет і витягнув звідти півлимона. Я відкусив шматочок. Зачекав кілька хвилин.
— Ваша правда. Мені покращало, — збрехав. Я — афганець і знаю, що ліпше бути нещасним, аніж нечемним. Силувано всміхнувся.
— Старий
Його тон був близький до непривітного. Він збив попіл з сигарети та самовдоволено зиркнув на себе в дзеркало заднього огляду. Фарід був таджиком, довготелесим і темним, мав бите негодою обличчя, вузькі плечі та довгу шию, на якій, щойно він повертав голову, з-під бороди випиналося адамове яблуко. Вбраний Фарід був так само, як і я, хоча радше це я одягнувся як він: грубо сплетена вовняна накидка поверх сірого
