Ловець повітряних зміїв полностью

Рахім-хан познайомив нас із Фарідом у Пешаварі. Він сказав, що Фаріду двадцять дев’ять, але в того було таке втомлене та зморшкувате обличчя, що на вигляд він здавався років на двадцять старшим. Народився Фарід у Мазарі-Шаріфі та жив там до десяти років, а тоді його батько вирішив перевезти родину в Джелалабад. У чотирнадцять Фарід разом з батьком долучився до джихаду супроти Шураві. Вони воювали в долині Панджшер упродовж двох років, а тоді автоматна черга з гелікоптера розірвала батька на шматки. Фарід мав двох дружин і п’ятьох дітей. «Раніше їх було семеро», — з гіркотою розповів Рахім-хан, але двоє наймолодших дівчаток кілька років тому підірвалися на протипіхотній міні поблизу Джелалабада, а самого Фаріда той вибух позбавив пальців на ногах і трьох пальців на лівій руці. Відтак він перевіз дружин і дітей у Пешавар.

— Блокпост, — буркнув Фарід.

Я згорбився в кріслі, склавши руки на грудях, і на мить забув навіть про нудоту. Та я намарно хвилювався. Двоє пакистанських міліціонерів підійшли до нашого напіврозваленого «ленд-крузера», мимохідь зазирнули всередину і махнули нам, мовляв, проїжджайте.

Знайомство з Фарідом було першим пунктом у підготовчому списку, який склали ми з Рахімом-ханом, а ще там було таке: обміняти долари на кальдари[88] та банкноти афгані, знайти для мене традиційний одяг і паколь — за іронією долі, живучи в Афганістані, я ніколи не носив ні того, ні того, — узяти поляроїдне фото Гассана і Сограба, а ще, мабуть, найважливіше: роздобути фальшиву бороду, чорну, аж до грудей, у дусі шаріату чи принаймні в дусі шаріату за уявленнями талібів. Рахім-хан знав у Пешаварі одного чолов’ягу, який спеціалізувався на плетінні таких борід — інколи для західних журналістів, котрі висвітлювали афганську війну.

Рахім-хан хотів, щоб я залишився з ним ще на кілька днів і ми спланували все якомога ретельніше. Та я був переконаний, що маю вирушати якнайшвидше. Боявся, що передумаю. Боявся, що буду вагатися, роздумувати, агонізувати, раціоналізувати й урешті вмовлю себе не їхати. Боявся, що принадність американського життя змусить мене відступити, що я знову ввійду в ту велику й величну ріку та дозволю собі все забути, відпущу на дно все те, що дізнався минулими днями. Боявся, що дозволю водам віднести мене якнайдалі від того, що я повинен зробити. Від Гассана. Від минулого, що кличе. І від останнього шансу на відпущення гріхів. Тому й поїхав, не лишивши своїм страхам ані найменшої можливості справдитися. Розповісти Сораї, що я повертаюся в Афганістан, не випадало. Якби я розповів, то вона негайно замовила б квиток на найближчий рейс до Пакистану.

Ми перетнули кордон і тепер повсюди бачили ознаки бідності. Поміж скель обабіч дороги, ніби розкидані іграшки, де-не-де виднілися ланцюжки маленьких сіл — поруйновані глиняні будинки й хижки, що складалися хіба з чотирьох дерев’яних паль і пошарпаної тканини замість даху. Біля хижок діти в лахмітті бавилися футбольним м’ячем. Ще через кілька миль я помітив гурт чоловіків, що сиділи рядочком навприсядки, як ворони, на каркасі старого вигорілого радянського танка, а краєчки накидок, у які чоловіки позагорталися, тріпотіли на вітрі. Позаду них жінка в коричневій бурці несла на плечі великий глиняний казан, ідучи борознистою стежкою до глиняних будинків.

— Дивно, — озвався я.

— Що?

— Почуватися туристом у власній країні, — сказав я, задивившись на козопаса, який вів півдюжини хирлявих кіз уздовж дороги.

Фарід хихикнув. Струснув попіл з цигарки.

— А ви досі вважаєте тутешні краї своєю країною?

— Якась частина мене завжди так вважатиме, — відповів я, захищаючись, хоч і не хотів цього виказувати.

— Після двадцяти років життя в Америці, — докинув Фарід, крутнувши кермо, щоб вантажівка не вскочила в яму завбільшки з волейбольний м’яч.

Я кивнув.

— Я виріс в Афганістані.

Фарід знову хихикнув.

— Чому ви так реагуєте?

— Не зважайте, — пробурмотів.

— Ні, я хочу знати. Чому ви так реагуєте?

Я глянув у дзеркало заднього огляду та помітив зблиск у його очах.

— Справді хочете знати? — перепитав Фарід з насмішкою. — Ану дайте подумати, ага-сагіб. Ви, мабуть, жили в дво- або триповерховому будинку з гарненьким заднім двориком, де садівник понасаджував квітів і плодових дерев. Усе це, ясна річ, ховалося за муром. Ваш батько водив американську машину. У вас були слуги, ймовірно, хазарейці. Ваші батьки наймали працівників, щоб ті прикрашали дім для модних вечірок, мегманес, на які приходили друзі сім’ї — випити та похвалитися поїздками в Європу чи Америку. І я готовий заприсягтися очима свого первістка, що зараз ви оце вперше наділи паколь.

Він вишкірився до мене, оголивши ряд передчасно зогнилих зубів.

— Чи я помиляюся?

— Навіщо ви так? — запитав я.

— Ви ж хотіли знати, — Фарід сплюнув. І показав на старого в лахмітті, який чвалав брудною стежкою, несучи прив’язане до спини велике рядно, напхане чахлою травою. — Ось вам справжній Афганістан, ага-сагіб. Такий Афганістан мені добре знайомий. А вам? Ви завжди були тут лише туристом, просто не усвідомлювали цього.