Я обережно ступав доріжкою, на якій між випаленими сонцем цеглинами пробилися жмутки трави. Зупинився перед воротами батьківського дому і відчув себе тут чужим. Схопився за поіржавілі ґрати, пригадав, як малим тисячу разів вибігав через ці ворота по те, що тоді було життєво важливим, а тепер здається дурничками. Зазирнув у двір.
Доріжка від воріт до подвір’я, на якій і Гассан, і я не раз падали того літа, коли вчилися їздити на велосипеді, тепер не видавалася такою широкою, як у моїх спогадах. На асфальті виднілася тріщина у формі блискавиці, зі шпар теж повитикалися кущики бур’яну. Більшість тополь було зрубано — а це ж із них ми з Гассаном колись пускали блищики в сусідські вікна! Уцілілі стояли майже безлистими. Стіна кволої кукурудзи нікуди не ділася, хоча кукурудзи — ні кволої, ні будь-якої іншої — поряд уже не було. Фарба на стіні почала облущуватися, де-не-де позлазила цілими пластами. Газон був такий же коричневий, як імла понад містом, лише подекуди виднілися клапті голого ґрунту, на якому нічого не росло.
На доріжці стояв припаркований джип, і то було якось зовсім неправильно: це місце належало тільки батьковому чорному «мустангу»! Не рік і не два щоранку вісім його циліндрів з риком оживали та пробуджували мене зі сну. Під джипом великою чорнильною плямою Роршаха розтеклося мастило. Поза джипом лежала перекинута на бік порожня тачка. І ані сліду від трояндових кущів, які баба й Алі насадили були ліворуч від доріжки, сам лише ґрунт, що позалазив аж на асфальт. І бур’яни.
Фарід двічі посигналив.
— Їдьмо, ага. Інакше нас помітять, — гукнув він.
— Ще хвилинку, — попросив я.
Сам будинок теж змінився — це був уже не той просторий білий палац, який я пам’ятав з дитинства. Він мовби поменшав. Дах прогнувся, штукатурка потріскалася. Вікна у вітальні, у вестибюлі та гостьовій лазничці нагорі були розбиті та нашвидкуруч затулені листами прозорого пластику або дошками, прицвяхованими упоперек рам. Фарба, колись сліпучо-біла, вицвіла, стала тьмяно-сірою і подекуди облізла, оголивши шари цегли. Парадні сходи покришилися. Батьків дім, як і багато чого в Кабулі, став свідченням занепалої розкоші.
Я знайшов вікно у свою спальню — другий поверх, третє вікно на південь від головного входу. Став навшпиньки, але побачив лише напівморок. Двадцять п’ять років тому я стояв поза цим вікном, рясний дощ тарабанив по підвіконню, від мого подиху пітніла шиба. І я дивився, як Гассан з Алі вантажать своє майно в багажник батькової машини...
— Аміре-ага! — знову покликав Фарід.
— Уже йду, — відгукнувся я.
Звісно, це божевілля, та мені кортіло зазирнути в дім. Кортіло піднятися парадними сходами до входу, де взимку Алі змушував нас із Гассаном знімати боти. Кортіло пройти у вестибюль і вдихнути запах апельсинових шкірок, які Алі частенько кидав у грубку разом з тирсою. Посидіти за кухонним столом, випити чаю зі шматочком
Знову сигнал клаксона. Я побрів до «ленд-крузера», що чекав на узбіччі. Фарід сидів і курив за кермом.
— Хочу ще дещо побачити, — сказав йому.
— Зможеш чимшвидше?
— Дай мені десять хвилин.
— Ну добре.
І вже коли я розвернувся, він раптом додав:
— Краще забудь усе. Так буде легше.
— Легше?
— Жити далі, — сказав Фарід і викинув сигарету за вікно. — Ну що тобі ще треба побачити? Хочеш, позбавлю тебе клопоту? Нічого з того, що ти пам’ятаєш, не збереглося. Забудь та й по всьому.
— Я більше не хочу забувати, — відповів я. — Дай мені десять хвилин.
Ні в мене, ні в Гассана навіть лоби не мокріли, коли ми пішки піднімалися на пагорб, розташований трохи північніше від батькового дому. Гасали один за одним на вершині або сиділи на гребені схилу, з якого відкривався чудовий краєвид на далекий аеропорт. Дивились, як злітають та приземляються літаки. А потім знову зривалися бігати.
Тепер же, доки я видерся на той крутий пагорб, дихання моє стало уривчастим, з кожним вдихом я ніби вогонь ковтав. Піт цівками стікав по обличчю. Мусив зупинитися, щоб відсапатись і перечекати кольку в боці. Тоді подався шукати закинутий цвинтар. Знайшов його доволі швидко — він нікуди не подівся, як і старе гранатове дерево.
Я прихилився до сірого кам’яного входу до цвинтаря, на якому Гассан поховав свою матір. Старих металевих воріт, які давно злетіли з завіс, уже не було, а надгробки ледве виднілися поміж густими заростями бур’яну, що захопив тут усю територію. На низькому мурі, що оточував цвинтар, сиділа пара ворон.
У листі Гассан написав, що гранат роками не плодоносив. І дивлячись на це зачахле безлисте дерево, я мав сумнів, що воно колись іще оживе. Стояв під гранатом і пригадував, як ми безліч разів на нього видряпувалися, вмощувалися на гілках і теліпали ногами. Сонячне проміння струменіло крізь листя і вигравало на наших обличчях мозаїкою світла й тіні... І враз у роті в мене виник терпкий присмак граната.
