Ловець повітряних зміїв полностью

— Я стомився, — тільки й відказав. — Спімо вже. Невдовзі Фарідове хропіння відлунювало в порожній кімнаті. А я ніяк не міг заснути. Схрестив руки на грудях, дивився на зоряну ніч крізь розбите вікно та думав, що про Афганістан, можливо, правду кажуть. Можливо, він таки безнадійний.

Ми пройшли крізь вхідні коридори стадіону Ґазі, метушливий натовп саме заповнював глядацькі місця. Тисячі людей роїлися на щільно забитих бетонних терасах. Діти гралися в проходах і ганялися одне за одним по сходинках угору-вниз. Повітря просякло ароматом нуту в гострому соусі впереміш із запахами гною та поту. Ми з Фарідом проминули рознощиків, що продавали сигарети, арахіс і печиво.

Кощавий хлопчина в твідовому піджаку вхопив мене за лікоть і крадькома запитав на вухо, чи не хочу я купити «сексуальні картинки».

— Дуже сексуальні, ага, — додав, тривожно бігаючи туди-сюди очима.

Чомусь він нагадав дівчину, яка кілька років тому намагалася продати мені крек у районі Тендерлоїн[93], що в Сан-Франциско. Хлопець відхилив одну полу піджака, щоб я зміг краєм ока побачити ті «сексуальні картинки»: листівки зі сценками з індійських фільмів, на яких цілком одягнені красуні-акторки з нафарбованими очима вихилялися в руках кіногероїв.

— Дуже сексуальні, — повторив.

— Ні, дякую, — відмовився я, проштовхуючись повз нього.

— Якщо впіймають, то покарають так, що навіть його батько тричі в могилі перекинеться, — пробурмотів Фарід.

Місць на квитках, звісно, вказано не було. Ніхто не нагодився, щоб чемно провести нас до нашої секції, проходу, ряду, місць. Такого тут не робили навіть раніше, за часів монархії. Тож ми з Фарідом самі знайшли пристойні сидіння ліворуч від центру поля, хоча моєму товаришу й довелося трохи поштурхатися і попрацювати ліктями.

Пам’ятаю, яким зеленим було це поле в 70-х, коли баба привозив мене сюди дивитися футбольні матчі. Тепер газон був нікудишній. Увесь у ямах і вирвах, а найбільше впадала в око пара глибоких дір у землі за південними воротами. І трави зовсім не було, голий ґрунт. Коли дві команди врешті вийшли на поле — попри спеку, всі гравці були в довгих штанах — і розпочалася гра, стежити за м’ячем виявилося дуже складно через хмари куряви, яку здіймали футболісти. Тим часом молоді таліби з батогами бродили проходами, ляскаючи кожного, хто вболівав хоч трохи гучніше, ніж годиться.

Їх вивезли невдовзі після свистка на завершення тайму. Через стадіонну браму в’їхали два червоні запилюжені пікапи, схожі на ті, що я постійно бачив у місті. Люди посхоплювалися на ноги. У кузові одного пікапа сиділа закутана в зелену бурку жінка, а в кузові другого — чоловік зі зав’язаними очима. Машини повільно проїхалися по периметру, щоб натовп мав удосталь часу пильно їх роздивитися. Як і очікувалося, люди витягували шиї, тицяли пальцями, спиналися навшпиньки. А Фарід стояв поруч зі мною і нечутно шепотів молитву — я помітив, як ворушиться його адамове яблуко.

Червоні вантажівки виїхали на поле та проїхали до кінця стадіону, оточені двома однаковими хмарами куряви. Диски коліс виблискували на сонці. Назустріч їм рушила третя вантажівка. Її кузов був чимось заповнений, і зненацька я зрозумів, для чого ті дві ями позаду воріт. Третій пікап розвантажили. Натовп застогнав у передчутті.

— Хочеш залишитися? — понуро запитав Фарід.

— Ні, — відказав я. Ще ніколи в житті мені не хотілося так палко, як зараз, опинитися якнайдалі від місця свого перебування. — Але ми повинні залишитися.

Двоє талібів з автоматами Калашникова через плече витягли з кузова чоловіка зі зав’язаними очима, а ще двоє — закутану в бурку жінку. У неї підкосилися коліна, і вона впала на землю. Солдати підняли її, але жінка знову впала. Тоді вони ще раз потягли її, а та заверещала і почала брикатися. Я ніколи, аж до останнього свого подиху, не забуду її вереску. То був крик дикого звіра, який намагається витягти скалічену ногу з капкана і вирватися. Підійшли ще двоє талібів, і вони всі разом заштовхали жінку в яму, що сягала їй до грудей. Натомість чоловік мовчки дозволив опустити себе у вириту для нього яму. І от над землею виднілися вже тільки торси обох засуджених.

Білобородий кругловидий священик у сірому вбранні став поблизу воріт і прочистив горло в ручний мікрофон. Позаду нього в ямі досі верещала жінка. Священик виголосив довгу молитву з Корану. Глядачі раптом затихли, і тільки його гугнявий голос линув понад стадіоном. Я пригадав давні слова баби: «Сцяв я на бороди цих самовдоволених мавп. Вони нічого не роблять, тільки перебирають молитовні чотки і цитують книгу, написану мовою, якої вони навіть не розуміють. Господи помилуй нас усіх, якщо влада в Афганістані колись перейде до їхніх рук».

Завершивши молитву, священик знову прочистив горло.