Ловець повітряних зміїв полностью

— Брати і сестри! — вигукнув мовою фарсі, і голос його загудів над стадіоном. — Ми з вами сьогодні тут зібралися, щоб виконати приписи шаріату. Ми з вами сьогодні тут зібралися, щоби сповнити правосуддя. Ми з вами сьогодні тут зібралися, тому що воля Аллаха і слово пророка Мухаммада, хай спочиває він у мирі, досі живі й шановані в Афганістані, на нашій улюбленій батьківщині. Ми дослухаємося до того, що каже нам Господь, і скоряємося Йому, тому що ми — лише покірні безсилі створіння перед величчю Божою. І що ж каже нам Господь? Я запитую вас! ЩО КАЖЕ НАМ ГОСПОДЬ? Господь каже нам, що всякого грішника потрібно карати так, як належить за відповідний гріх. Це не мої слова і не моїх братів. Це слова ГОСПОДА!

Вільною рукою священик вказав на небо. У мене гупало в голові, сонце пекло нестерпно.

— Усякого грішника потрібно карати так, як належить за відповідний гріх! — повторив священик у мікрофон, стишивши голос і виголошуючи кожне слово повільно й театрально. — А як належить карати, брати і сестри, за подружню зраду? Як ми покараємо тих, хто насмілився зневажити святість шлюбу? Як ми вчинимо з тими, хто плюнув ув обличчя Господа? Як ми відповімо тим, хто жбурляє каміння у вікна Господнього дому? ПОЖБУРИМО КАМІННЯ У ВІДПОВІДЬ!

Він вимкнув мікрофон. Глухий шепіт прокотився натовпом.

Фарід похитав головою і прошепотів:

— І вони ще називають себе мусульманами...

Потім з пікапа вийшов високий кремезний чоловік. Побачивши його, кілька роззяв радісно загукали. І тепер уже їх не били батогами за надто голосне вираження емоцій. Сліпучо-біле вбрання високого чоловіка мерехтіло на пообідньому сонці. Пола вільної сорочки тріпотіла на легенькому вітрі. Він розкинув руки, як Ісус на розп’ятті. Привітав натовп, повільно пройшовшись по колу. Коли повернувся до нашої секції, я побачив, що він у круглих чорних окулярах, схожих на ті, що носив Джон Леннон.

— Його ми, певно, і шукаємо, — сказав Фарід.

Високий таліб у чорних окулярах рушив до купи каміння, яке вивантажили з третього пікапа. Підібрав камінь і показав його натовпу. Гамір ущух, і тепер стадіоном, мов брижі, ширилося якесь гудіння. Я роззирнувся і зрозумів, що всі довкола клацають язиками. Таліб, до абсурдності схожий на бейсбольного пітчера на гірці, пожбурив камінь у чоловіка зі зав’язаними очима, який стояв у ямі. Камінь влучив йому в голову збоку. Жінка знову заверещала. Натовп вражено видихнув: «Ох!». Я заплющив очі та затулив обличчя руками. Глядацьке «ох!» з кожним кинутим каменем повторювалося раз за разом, і все це тривало доволі довго. Коли охання стихло, я запитав у Фаріда, чи вже кінець. Ні, сказав той. Мабуть, у людей просто стомилися горлянки... Не знаю, скільки ще я отак сидів, затуливши обличчя руками. А розплющив очі лише тоді, коли довкола почали запитувати: «Морді Він уже мертвий?».

Чоловік у ямі перетворився на криваве місиво в пошматованому одязі. Голова повисла, підборіддя вперлося в груди. Таліб у леннонівських окулярах дивився, підкидаючи в руці камінь, на чоловіка, який сидів навпочіпки біля ями. Той, що сидів навпочіпки, приклав один кінець стетоскопа собі до вуха, а другий — до грудей закатованого в ямі. Тоді відклав стетоскоп і заперечно похитав головою до таліба в чорних окулярах. Натовп застогнав.

Джон Леннон знову підійшов до купи каміння...

Коли все нарешті завершилося, коли закривавлені трупи безцеремонно закинули в кузови червоних вантажівок — нарізно, — кілька чоловіків з лопатами квапливо засипали ями. Один мимохідь спробував приховати великі плями крові, накидавши на них ґрунту. За кілька хвилин на поле знову вийшли команди. Розпочався другий тайм.

Нам призначили зустріч на третю пополудні. Мене вразило, як швидко вдалося домовитися. Я очікував зволікання, ну чи принаймні допиту або перевірки паперів. Але я забув, що навіть офіційні справи в Афганістані вирішуються дуже неофіційно: Фарід просто сказав талібу з батогом, що ми хочемо поговорити віч-на-віч із чоловіком у білому. Фарід і таліб обмінялися кількома словами. Тоді хлопець із батогом кивнув і крикнув щось мовою пушту юнакові з поля, а той побіг до південних воріт, де таліб у сонцезахисних окулярах балакав із тим огрядним священиком-проповідником. Усі троє переговорили. Я побачив, що чоловік в окулярах глянув угору. Кивнув. Сказав щось посланцеві на вухо. А юнак переказав повідомлення нам.

Отже, вирішено. О третій.

Фарід обережно спрямував «ленд-крузер» на під’їзну доріжку одного з великих будинків у Вазір-Акбар-Хані. Припаркувався в тіні верб, гілля яких звисало над стіною довкола комплексу будівель на П’ятнадцятій вулиці — Серакі-Мегмена, «вулиці гостей». Десь хвилину ми посиділи мовчки, прислухаючись, як щойно заглушений мотор холоне з характерним цок-цок. Фарід вовтузився на сидінні, бавився з ключами, які висіли в замку запалювання, — вочевидь, готувався щось мені сказати.

— Мабуть, я почекаю тебе в машині, — наважився нарешті. Говорив так, ніби вибачається. Не дивився на мене. — Тепер це лише твоя справа. Я...