Ловець повітряних зміїв полностью

Я поплескав його по руці.

— Ти й так зробив для мене більше, ніж ми домовлялися. Я й не сподівався, що ти зі мною підеш.

Та насправді йти самому мені зовсім не хотілося. Навіть після того, що я дізнався про бабу, від його присутності поруч я зараз не відмовився б. Батько ввірвався б у парадні двері, вимагав би, щоб його негайно відвели до головного, і надер би дупу кожному, хто став на його шляху. Але баба давно помер і тепер похований на афганській частині маленького цвинтаря в Гейварді. Лише місяць тому ми з Сораєю поставили біля його надгробка свіжий букет ромашок і фрезій. Тож тепер я був сам-самісінький.

Вийшов з машини і рушив до високої дерев’яної вхідної брами. Натиснув кнопку дзвінка, однак той не озвався — електрики досі не було, — довелося постукати у ворота. Уже за мить з протилежного боку долинули уривчасті голоси, і мені відчинили двоє чоловіків з автоматами Калашникова в руках.

Я зиркнув на Фаріда, який сидів у машині, та беззвучно промовив губами: «Я повернуся», — проте зовсім не був певен у своїх словах.

Озброєні чоловіки обшукали мене з голови до п’ят, поплескали по ногах, помацали промежину. Один щось буркнув другому мовою пушту, і обидва захихотіли. Тоді пропустили мене у двір. Провели повз доглянутий газон з рядком гераней і приземкуватими кущами, які вишикувалися вздовж стіни. У глибині подвір’я стояв старий колодязь з ручним насосом. Пригадую, в оселі каки Гомаюна в Джелалабаді був такий самий — ми з близючками Фазілею та Карімою любили жбурляти в нього камінчики й слухати, як вони плюскають на дно.

У супроводі охоронців я піднявся східцями та ввійшов у великий скупо обставлений будинок. У вестибюлі на одній зі стін висів велетенський афганський прапор. Ми піднялися на другий поверх у кімнату, де стояли два однакові дивани м’ятного кольору, а в протилежному кутку — телевізор з великим екраном. До стіни був прибитий молитовний килимок з трохи видовженим зображенням Мекки. Старший з охоронців дулом автомата вказав мені на диван. Я сів. Потім вони обидва вийшли.

Я схрестив ноги. Потім випростав. Поклав спітнілі долоні на коліна. Так буде видно, що я нервуюся? Склав долоні разом, але вирішив, що так іще гірше, тож зрештою схрестив руки на грудях. У скронях пульсувала кров. Я почувався нескінченно самотнім. У голові кружляли думки, але думати мені зовсім не хотілося, тому що здоровий глузд підказував, що я вплутався в щось цілком божевільне. За тисячі миль від дружини, сиджу в кімнаті, що нагадує камеру для затримання, і чекаю на чоловіка, який сьогодні у мене на очах вбив двох людей. Справжнє божевілля. Навіть більше — безвідповідальність. Бо існує дуже велика ймовірність, що Сорая у свої тридцять шість залишиться бівою, вдовою. «Це не ти, Аміре, — нашіптувало щось усередині мене. — Ти ж безхребетний. Такий уже вродився. І в цьому немає нічого поганого. Слід віддати тобі належне, бо ти завжди це щиро визнавав. Принаймні щодо цього ти собі не брехав. У боягузтві немає нічого поганого, адже воно завжди пліч-о-пліч з розважливістю. А от коли боягуз забуває, хто він такий... Тоді поможи йому, Боже».

Біля дивана стояв кавовий столик. Його ніжки перехрещувалися літерою X, обхоплені в місці перетину кільцем з мідних кульок, кожна завбільшки з волоський горіх. Я вже бачив такий столик. Але де? І тут я згадав: у велелюдній чайній у Пешаварі, того вечора, коли пішов прогулятися! На столику стояла миска з червоним виноградом. Я відскубнув одну виноградину і кинув до рота. Мусив чимось себе відволікти, будь-чим, аби тільки заглушити той голос у голові. Виноград виявився солодкий. Я з’їв ще одну ягоду, навіть не підозрюючи, що наступного разу зможу скуштувати твердої їжі дуже нескоро.

Двері відчинилися, повернулися двоє озброєних охоронців, а поміж ними йшов той високий таліб у білому, що був на стадіоні. У нього на носі досі чипіли темні леннонівські окуляри, а загалом він нагадував кремезного містичного гуру, що проповідує нью-ейдж.

Сів навпроти мене, поклав руки на бильця. Тривалий час не мовив ані слова. Просто сидів, дивився на мене, однією рукою тарабанячи по оббивці, а другою перебираючи бірюзові чотки. Він тепер був у чорному жилеті поверх білої сорочки та мав золотий наручний годинник. На лівому рукаві виднілися бризки засохлої крові. Те, що він не перевдягнувся після сьогоднішньої страти, мене і жахало, і водночас заворожувало.

Час до часу таліб плавно підіймав вільну руку, і його грубі пальці мовби натикалися на щось у повітрі. Чи повільно гладили когось — вгору-вниз, туди-сюди — наче він пестив невидимого домашнього улюбленця. Один рукав підсмикнувся, оголивши пошрамоване передпліччя — раніше я бачив такі сліди в безхатьок, що живуть у брудних завулках Сан-Франциско.

Таліб цей здавався блідим, порівняно з двома іншими, у яких шкіра була майже землистого кольору. На чолі в нього під чорним тюрбаном мерехтіли крапельки поту. І бороду мав світлішу, хоч вона й сягала грудей, як заведено.

— Солям алєйкум, — озвався він.

— Солям.

— Слухай, можеш уже скинути цю штуку.

— Перепрошую?