Ловець повітряних зміїв полностью

Таліб повернув долоню до одного з озброєних чоловіків і дав знак. Кккккирррк. У мене зненацька запекли щоки, а охоронець уже посміювався та підкидав мою бороду. Таліб вишкірився.

— Одна з найкращих фальшивок, які мені доводилося бачити останнім часом. Але, по-моєму, так тобі значно краще. Що скажеш? — він покрутив пальцями, хруснув ними, стискаючи і розтискаючи кулак. — Отож, іншалла, тобі сподобалося сьогоднішнє шоу?

— То це було шоу? — відповів я, потираючи щоки і сподіваючись, що голос не викаже жаху, який вибухнув у мене всередині.

— Привселюдне покарання — найкраще з усіх можливих шоу, брате мій. Драма. Напружене очікування. І понад усе — виховання мас.

Він знову хруснув пальцями. Молодший охоронець підкурив йому цигарку. Таліб засміявся. Пробурмотів щось сам до себе. Руки в нього трусилися, цигарка мало не випала.

— От якби ти схотів побачити справжнє шоу, то мав би поїхати зі мною в Мазар. У серпні 1998-го.

— Перепрошую?

— Уяви собі, ми кинули їх собакам на харч.

І я зрозумів, про що він.

Таліб підвівся. Обійшов довкола дивана раз, потім другий. Знову сів. І заговорив дуже швидко:

— Ми йшли від дверей до дверей, викликали чоловіків і хлопців. Розстрілювали їх на очах у сімей. Щоб усі бачили. Щоб не забували, хто вони і де їхнє місце... — він майже задихався. — Іноді ми виламували двері та входили в оселі. І... я... я піднімав дуло автомата й обстрілював усе в кімнаті, стріляв і стріляв, поки дим засліпляв мене...

Таліб нахилився ближче, наче збирався звірити мені жахливу таємницю.

— Неможливо зрозуміти значення слова «визволення», доки не переживеш цього: стоїш у кімнаті, де повно мішеней, і випускаєш кулю за кулею, і вони летять, не відаючи почуття провини чи каяття, а ти точно знаєш, що достойний, добрий і гідний. Знаєш, що виконуєш волю Господа... Неймовірне відчуття! — він поцілував свої чотки, схилив голову набік. — Джавіде, пам’ятаєш, як було?

— Так, ага-сагіб, — відказав молодший охоронець. — Такого не забудеш.

Про масове винищення хазарейців у Мазарі-Шаріфі я читав у газетах. Таліби вчинили його практично відразу після того, як захопили Мазар — одне з останніх міст, що опиралися. Пригадую, як Сорая зблідла, показуючи мені ту статтю за сніданком.

— Ми йшли від дверей до дверей... Зупинялися тільки для їжі та молитви, — продовжив таліб. — Кидали тіла на вулицях, а якщо хтось із родичів намагався нишком вискочити й затягнути їх додому, то розстрілювали і цих. Трупи днями валялися просто неба. Ми залишали їх собакам на поживу... Псам — псяче м’ясо.

Він загасив цигарку. Потер очі тремтячими руками.

— Ти з Америки?

— Так.

— І як ця шльондра поживає?

Мені раптом страшенно припекло помочитися. Я сидів і молився, щоб це бажання минуло.

— Я шукаю хлопчика.

— А хто ж не шукає? — сказав таліб.

Чоловіки з автоматами засміялися. Від насваю[94] їхні зуби були поцятковані зеленим.

— Наскільки я розумію, він тут, у вас, — промовив я. — Його звуть Сограб.

— Спершу я хочу щось у тебе запитати. Навіщо ти подався до тієї шльондри? Чому ти не тут, чому не служиш своїй країні разом із браттями-мусульманами?

— Я не живу тут уже давно, — це все, що я спромігся вигадати у відповідь. У голові пекло. Я стиснув коліна та напружив м’язи сечового міхура, щоб не обмочитися.

Таліб обернувся до двох охоронців, які стояли біля дверей.

— Хіба це відповідь? — запитав у них.

— Ні, ага-сагіб, — в один голос відказали ті й посміхнулися.

Таліб глянув на мене. Здвигнув плечами.

— Не відповідь, кажуть, — затягнувся цигаркою. — У моєму колі є люди, які вважають таке практично зрадою: покинути ватан тоді, коли вона потребує тебе найбільше. Я міг би заарештувати тебе за зраду, а міг би й пристрелити. Не боїшся?

— Я тут тільки для того, щоб забрати хлопчика.

— То ти не боїшся?

— Боюсь.

— І правильно, — сказав таліб. Відкинувся на дивані. Загасив цигарку.

Я подумав про Сораю. І трохи заспокоївся. Згадав родимку у формі півмісяця, делікатний вигин шиї, осяйні очі. Пригадав вечір нашого весілля: як ми розглядали власні відображення в дзеркалі, приховані від сторонніх очей зеленим серпанком, як зарум’яніли Сораїні щоки, коли я прошепотів, що кохаю її. Пригадав, як ми кружляли коло за колом у танці під старовинну афганську пісню, а всі дивилися на нас і плескали, і світ перетворився на розмиту мішанину квітів, суконь, смокінгів й усміхнених облич.

Таліб щось говорив.

— Перепрошую?

— Я спитав, чи хочеш ти його побачити? Хочеш побачити мого хлопчика?

Він вимовив останні два слова, скрививши верхню губу в презирливий вишкір.

— Так.

Охоронець вийшов. Я почув, як скрипнули, відчиняючись, двері. Почув, як охоронець сказав щось суворо мовою пушту. Потім — кроки, і на кожному кроці теленькання дзвіночків. Мені пригадався чоловік з мавпочкою, за яким ми з Гассаном ганялися у Шарі-Нау. Платили йому рупію, щоб мавпочка нам станцювала. Дзвіночок на шиї тваринки теленькав точнісінько так само.

І от двері відчинилися, увійшов охоронець. На плечі він ніс магнітофон-бумбокс. За ним ішов хлопчик у просторому сапфірно-блакитному пірган-тюмбані.