Ловець повітряних зміїв полностью

— Навіщо, га? — допитувався він. І додав з удавано скромною усмішкою: — Хочеш дещо з ним зробити?

— Це огидно.

— Звідки ти знаєш? Невже пробував?

— Я хочу забрати його в безпечне місце.

— Але навіщо?

— Моя справа.

Не знаю, чому я поводився так зухвало — можливо, мене надихав той факт, що так чи інак я вже смертник.

— Цікаво, — сказав Ассеф. — Цікаво, чому ти здолав такий шлях заради якогось хазарейця? Чому ти тут? Чому ти насправді тут?

— У мене на це власні причини.

— Що ж, добре, — вишкірився Ассеф.

Штурхнув Сограба в спину, і той полетів просто на стіл. Ударився об нього стегном і перекинув, виноград розсипався. Хлопчик упав обличчям уперед, замазав сорочку багряним виноградним соком. Ніжки стола, з’єднані кільцем з мідними кульками, тепер дивилися в стелю.

— Ну то забирай його, — сказав Ассеф.

Я допоміг Сограбові підвестися, пообтрушував шматочки розчавленого винограду, що причепилися до його штанин, як мідії до причалу.

— Ну ж бо, забирай його, — повторив Ассеф, показуючи на двері.

Я взяв Сограба за руку — маленька, з сухою зашкарублою шкірою. Пальчики ворухнулися, переплелися з моїми пальцями. Я знову згадав Сограба на тому знімку — як його рука оповивала Гассанову ногу, як він тулився головою до батькового стегна. Вони обидва всміхалися... Ми рушили кімнатою під теленькання дзвіночків.

Дійшли аж до дверей.

— Ясна річ, — озвався позаду нас Ассеф, — що ти не можеш забрати його просто так.

Я обернувся:

— Чого ти хочеш?

— Ти повинен заслужити малого.

— Чого ти хочеш?

— У нас із тобою є певні незавершені справи, — сказав Ассеф. — Ти ж пам’ятаєш?

Щоб він і не сумнівався. Я ніколи не забуду день після скинення короля Даудом-ханом. Усе своє доросле життя, почувши ім’я «Дауд-хан», я подумки бачив Гассана, який цілиться рогаткою в Ассефову пику, Гассана, який каже, що скоро Ассеф буде вже не Ґушхором, а Однооким. Пригадую, як я тоді заздрив Гассановій хоробрості. Ассеф відступив, пообіцявши, що дістанеться до нас обох. І дотримав обіцянки щодо Гассана. Тепер настала моя черга.

— Авжеж, — відповів я. Що тут ще скажеш.

Благати я не збирався — не бажав ощасливлювати Ассефа.

Він покликав охоронців.

— Уважно послухайте мене, — сказав їм. — За мить я зачиню двері. І тоді ми з ним владнаємо одну нашу давню незакінчену справу. Хай що ви почуєте, не входьте. Затямили? Не входьте сюди!

Охоронці кивнули. Перевели погляд з Ассефа на мене.

— Так, ага-сагіб.

— Коли все завершиться, тільки один з нас вийде з цієї кімнати живим, — продовжив Ассеф. — Якщо вийде він, значить, він заслужив на свободу, і ви повинні його пропустити, ясно?

Старший охоронець переступав з ноги на ногу:

— Але ж, ага-сагіб...

— Якщо він вийде, ви його пропустите! — крикнув Ассеф.

Охоронці відсахнулися, проте кивнули. Повернулися, щоб вийти. Один потягся рукою до Сограба.

— Хай залишиться, — сказав Ассеф. І вишкірився. — Хай дивиться. Хлопцям такі уроки корисні.

Охоронці вийшли. Ассеф поклав чотки. Запхав руку в нагрудну кишеню своєї чорної жилетки. Я анітрохи не здивувався, коли побачив, що він витяг. Мідний кастет.

У нього намащене гелем волосся, а над пухкими губами — вуса, як у Кларка Ґейбла. Гель просочився крізь паперову зелену хірургічну шапочку плямою у формі Африки. Ось що я про нього пам’ятаю. А ще ланцюжок на темній шиї, а на ньому — золотий символ Аллаха. Він дивиться на мене згори вниз, щось швидко говорить мовою, якої я не розумію, — здається, урду. Я не можу відірвати погляду від його адамового яблука, що коливається вгору-вниз, вгору-вниз, і хочу запитати, скільки йому років — на вигляд він надто молодий, як актор якоїсь закордонної мильної опери, — натомість шепочу: «Добряче я йому всипав... Добряче я йому всипав...»

Не знаю, чи я справді добряче всипав Ассефові. Навряд. Хіба я подужав би? Я взагалі вперше бився. Доти за все своє життя я навіть кулаком нікому не вцідив.

Деякі уривки спогадів про нашу з Ассефом бійку дуже яскраві. Пригадую, як він спершу ввімкнув музику, а вже потім надів мідний кастет. Якоїсь миті килимок для моління з видовженою тканою Меккою зірвався зі стіни й упав мені на голову — від куряви я чхнув. Пам’ятаю, як Ассеф шпурляв виноград мені в обличчя, і гарчав крізь блискучі заслинені зуби, і закочував налиті кров’ю очі. Чорний тюрбан злетів, по плечах розсипалися світлі кучері.

Ну і, звісно, кінець. Він досконало зберігся в моїй пам’яті. Назавжди.