Ловець повітряних зміїв полностью

Ось що я найкраще пам’ятаю: Ассефів мідний кастет зблискує в пообідньому світлі — перші кілька ударів він дуже холодний, але моя кров швидко його нагріває. Я вдаряюся об стіну — мені в спину встромлюється цвях, на якому колись, мабуть, висіла картина. Скрикує Сограб. Табла, гармоніка та есрадж. Знову б’юся об стіну. Кастет розтрощує мені щелепу. Я захлинаюся власними зубами, ковтаю і мимоволі пригадую ті безкінечні години, протягом яких чистив їх щіткою та зубною ниткою. Ще один удар об стіну. Лежу на підлозі, кров з роздертої верхньої губи цебенить на рожево-ліловий килим, біль розтинає живіт, а я чекаю, коли знову зможу дихати. Звук, з яким ламаються мої ребра, нагадує хрускіт гілок, які ми з Гассаном виламували, щоб улаштувати бій на мечах, наслідуючи Сіндбада зі старих фільмів. Скрикує Сограб. Боком обличчя я протаранюю підставку для телевізора. Знову такий звук, ніби щось рветься, тепер уже десь під лівим оком. Музика. Кричить Сограб. Ассеф хапає мене за волосся, відтягує назад голову. Зблискує іржостійка сталь. Ось і кастет... І знову той моторошний звук — тепер не пощастило носу. Стискаю щелепи від болю, відчуваю, що зуби сходяться вже не так, як раніше. Ассеф гамселить мене ногами. Сограб кричить.

Не певен, якої саме миті я почав сміятись, але таки почав. Сміятися було нестерпно — боліли щелепи, ребра, горло. Проте я реготав і реготав. І що голосніше я сміявся, то сильніше він мене копав, бив кулаками, дряпав.

— ЩО ТУТ СМІШНОГО? — волав Ассеф за кожним ударом.

Його слина крапнула мені в око. Скрикнув Сограб.

— ЩО ТУТ СМІШНОГО? — ревів Ассеф.

Тріснуло ще одне ребро, ліворуч унизу. А веселило мене те, що вперше після зими 1975-го я відчував спокій. Я сміявся, тому що збагнув: у якомусь потаємному закутку душі я цього й сподівався. Пригадав той день на пагорбі, коли жбурляв у Гассана плоди граната, щоб спровокувати. А він просто стояв, нічого не робив, і гранатовий сік просякав його сорочку, мов кров. Потім Гассан узяв гранат з моєї руки та розчавив собі об лоб. «Ти задоволений? — прошепотів він. — Тобі стало легше?» Тоді я не був задоволений і мені не полегшало, зовсім ні. А тепер — так. Тіло моє було понищене — наскільки серйозно, я з’ясував лише згодом, — але я зцілився. Нарешті зцілився. Тому я й сміявся.

А потім настав кінець. Той, який я пам’ятатиму до смерті.

Я лежав на землі та реготав, Ассеф сидів у мене на грудях, його лице перетворилося на маску божевілля, обрамлену заплутаним волоссям, що гойдалося зовсім близько до мого обличчя. Вільною рукою він обхопив мене за шию. Другу, з мідним кастетом, відвів аж за плече. Здійняв кулак якомога вище — для фінального удару.

І враз почувся тонкий голосок:

— Бас.

Ми обидва глянули в той бік.

— Будь ласка, досить.

Тут я згадав, що сказав директор сиротинця, відчиняючи нам з Фарідом двері. Як там його звали? Заман? «Він з нею нерозлучний. Хоч куди йде, затикає її за пояс».

— Досить.

По його щоках, розмазуючи рум’янець, тяглися дві цівки забарвлених тушшю сліз. Нижня губа тремтіла. З носа текли шмарклі.

— Бас, — прохрипів Сограб.

Він теж відвів руку за плече, тримав кожеток рогатки, щонайдужче натягнувши еластичний джгут. У кожетку щось було — блискуче і жовтаве. Я кліпнув, щоб відігнати кров з очей, і побачив мідну кульку — ту саму, з кільця, яке скріплювало ніжки стола. Сограб націлив рогатку Ассефові в обличчя.

— Досить, ага. Будь ласка, — сказав хрипливим і тремтячим голосом. — Не кривдьте його.

Ассефів рот безгучно заворушився. Він хотів щось сказати, але не зміг.

— Що це ти робиш? — промовив нарешті.

— Будь ласка, припиніть, — сказав Сограб, і в його зелених очах, змішуючись із тушшю, знову зібралися сльози.

— Хазарейцю, ану кинь рогатку, — зашипів Ассеф. — Кинь, або те, що я з ним зробив, виявиться легким прочуханом, порівняно з тим, що я зроблю з тобою!

Із Сограбових очей полилися сльози. Він похитав головою.

— Будь ласка, ага. Спиніться.

— Кинь рогатку!

— Не кривдьте його.

— Кинь рогатку!

— Прошу вас.

— КИНЬ!

— Бас.

— КИНЬ!

Ассеф відпустив мою шию. Метнувся до Сограба.

Шуууууух — свиснула рогатка, коли Сограб відпустив кожеток. І тоді вже закричав Ассеф. Приклав руку до того, що ще мить тому було його лівим оком. Між пальців зацебеніла кров. Кров і ще щось біле, желеподібне. «Воно називається скловидним тілом, — чітко та ясно подумав я. — Читав десь. Скловидне тіло».

Ассеф качався по килиму. Качався з боку на бік і верещав, притискаючи складену човником долоню до закривавленої очниці.

— Ходімо, — сказав Сограб.

Узяв мене за руку. Допоміг підвестися. Кожна клітина мого покаліченого тіла волала від болю. Позаду нас верещав Ассеф.

— ГЕТЬ! ЗАБИРАЙТЕСЯ ГЕТЬ! — кричав він.

Похитуючись, я відчинив двері. На мене витріщилися охоронці — цікаво, який же в мене вигляд, подумав я. Живіт болів від кожного подиху. Один охоронець сказав щось мовою пушту, а тоді вони промчали повз нас у кімнату, де Ассеф досі ревів: «ГЕТЬ!!!».

— Бія, — промовив Сограб, тягнучи мене за руку. — Ходімо!