Ловець повітряних зміїв полностью

Я побрів коридором, тримаючи маленьку Сограбову долоню в своїй. Востаннє озирнувся через плече. Охоронці припали біля Ассефа, робили щось із його обличчям. Тоді я зрозумів: мідна кулька застрягла в очниці.

Світ хитався вгору-вниз, коливався туди-сюди, я шкутильгав сходами, спираючись на Сограба. А вгорі верещав Ассеф, ревів, як поранений звір. Ми вибралися надвір, у білий день. Я обіймав Сограба за плече, аж ось побачив, що назустріч біжить Фарід.

— Бісмілля! Бісмілля! — приказував він, хоч і вибалушив очі, коли побачив, на що я перетворився.

Фарід перекинув мою руку собі через плече та підхопив мене. Підбігцем доніс до машини. Здається, я кричав. Дивився, як його сандалі хляпають по бруківці, ляскають по чорних зашкарублих п’ятках. Було боляче дихати. А невдовзі я вже дивився в стелю «ленд-крузера», лежачи на подертій бежевій оббивці та слухаючи дзинь-дзинь-дзинь — сигнал про незачинені двері. Квапливі кроки біля машини. Фарід і Сограб швидко перекинулися кількома словами. Двері авто голосно зачинилися, ожив мотор. Машина смикнулася, і я відчув, як на чоло мені лягла маленька ручка. Чутно було голоси знадвору, хтось щось гукав; мов крізь туман, я бачив, як за вікном пропливають дерева. Сограб схлипував. Фарід досі повторював: «Бісмілля! Бісмілля!».

І нарешті я знепритомнів.

З імли на мить з’являються обличчя, а потім знову розтають. Схиляються до мене, про щось запитують. Усі про щось запитують. Чи пам’ятаю, хто я такий? Чи болить мені десь? Я в курсі, хто я, і болить мені всюди. Хочу сказати їм це, але розмовляти надто боляче. Я знаю, що боляче, бо намагався — коли то було? рік тому? чи два, чи десять? — намагався заговорити до дитини з рум’янами на щоках і підмальованими очима. Той хлопчик... Так, тепер я його добре згадав. Ми начебто в якійсь машині, ми з хлопчиком, а за кермом не Сорая, ні, тому що Сорая ніколи не їздить так швидко. Я хотів щось сказати хлопчику — щось дуже важливе. Тільки от не пригадую, що саме і чому воно таке важливе. Можливо, я хотів попросити його не плакати, втішити, запевнити, що все буде гаразд. Можливо, й ні. Не розумію чому, проте дуже хочу подякувати тому хлопчику...

Обличчя. Усі в зелених шапочках. То виникають, то зникають з очей. Голосно розмовляють, вимовляють слова, яких я не розумію. Чую їхні голоси, якісь інші звуки, пищання та сигнали тривоги. І знову обличчя, обличчя, обличчя. Схилені наді мною. Не пам’ятаю жодного, хіба тільки того чоловіка з нагельованим волоссям і вусами, як у Кларка Ґейбла, — того, в якого на шапочці пляма у формі Африки. Містер Зірка Мильної Опери. Як кумедно. Тепер мені хочеться сміятися. Але сміятися теж боляче.

Непритомнію.

Вона каже, що її звати Айша, «як дружину пророка». Її сиве волосся зачесане на проділ та зв’язане в кінський хвіст, а в носі у неї прикраса у формі сонця. Вона носить біфокальні окуляри, тому очі її здаються витрішкуватими. А ще вона носить зелене й у неї лагідні руки. Вона бачить, що я на неї дивлюся, та всміхається. Каже щось англійською. Проте збоку в огруддя мені впивається щось гостре.

Непритомнію.

Поруч зі мною стоїть чоловік. Я його знаю. Він високий і довготелесий, з довгою бородою. На ньому шапка — як же вона називається? Паколь? Вона набакирена, як у відомого персонажа, ім’я якого вилетіло мені з голови. Я знаю цього чоловіка. Він возив мене кудись кілька років тому. Я його знаю. У мене щось не те з ротом. Чую булькотіння.

Непритомнію.

Права рука пече. Жінка в біфокальних окулярах і з прикрасою у формі сонця схилилася над моєю рукою, чіпляє до неї чисту пластикову трубку. Каже, що це «калій».

— Жалить, наче бджола, правда? — промовляє.

Правда, жалить. Як же її звуть? Щось там пов’язане із пророком. Її я теж знаю вже кілька років. Колись вона зав’язувала волосся в кінській хвіст. Тепер воно зібране в дульку. У Сораї теж була така зачіска, коли ми вперше розмовляли. Коли це було? Минулого тижня?

Айша! Точно!

Щось не так з моїм ротом. І знову та гостра штука, яка впивається в груди.

Непритомнію.

Ми в Сулейманових горах десь у Белуджистані, баба бореться з чорним ведмедем. І це баба з мого дитинства — Туфан-ага, взірець пуштунської могуті, а не вичахлий старець із запалими щоками та порожніми очима, якого майже не видно під купою ковдр. Чоловік і звір — обидва — качаються по зеленій траві. Розвіваються батькові каштанові кучері. Гарчить звір, а може, й баба. Бризкають кров і слина, лапа і рука різко злітають у повітря. Суперники падають, під ними гучно здригається земля, і от уже баба сидить верхи на ведмежих грудях, вчепившись пальцями в звірячу морду. Баба зводить на мене очі — і тепер я бачу. Він — це я. Це я борюся з ведмедем...

Опритомнюю. Довготелесий смаглявий чоловік знову біля мого ліжка. Тепер згадую — його звати Фарід. А з ним дитина з того автомобіля. Обличчя хлопчика чомусь нагадує мені про теленькання дзвіночків. Хочеться пити.

Непритомнію.

Постійно прокидаюся та непритомнію.