Ловець повітряних зміїв полностью

І додав, що Сограб може залишатися в нього, доки ми знайдемо йому новий дім.

— Місця в нас небагато, та що вдієш? Не кидати ж його на вулиці. Та й моїм дітям хлопчина сподобався. Правда, Сограбе?

Але хлопчик так і дивився на підлогу та крутив пальцем трубку.

— Я все хотів запитати, — трохи повагавшись, озвався Фарід, — що сталося в тому домі? Що відбулося між тобою і тим талібом?

— Скажімо так, ми обидва дістали те, на що заслужили, — відповів я.

Фарід кивнув і більше не напосідав. Мені раптом подумалося, що ми з ним встигли стати друзями: десь поміж виїздом з Пешавара в Афганістан та моїм потраплянням у лікарню.

— Я теж дещо хотів запитати.

— Що?

Насправді запитувати мені не хотілось. Я боявся відповіді.

— Рахім-хан...

— Його вже немає.

У серці тенькнуло.

— Він...

— Ні, просто... немає.

Фарід подав мені згорнутий клаптик паперу і ключик.

— Ось що дав мені власник будинку, коли я шукав Рахіма-хана. Сказав, що Рахім-хан виселився наступного дня після нашого від’їзду.

— Куди ж він подався?

Фарід знизав плечима.

— Власник будинку не знав. Сказав тільки, що Рахім-хан залишив тобі лист і цей ключ, а тоді поїхав, — Фарід подивився на годинник. — Нам пора. Бія, Сограбе.

— Зможеш залишити його тут ненадовго? — попросив я. — Забереш пізніше? — а тоді звернувся до Сограба: — Хочеш побути трохи тут, зі мною?

Той здвигнув плечима і нічого не відповів.

— Звісно, — сказав Фарід. — Заберу його перед вечірнім намазом.

У моїй палаті було ще троє пацієнтів. Двоє старших чоловіків: один лежав із загіпсованою ногою, другий дихав з присвистом через астму — і ще підліток років п’ятнадцяти-шістнадцяти, якому видалили апендикс. Старий із гіпсом незмигно на нас витріщався, бігаючи поглядом від мене до хлопчика-хазарейця, який сидів поруч на стільці. Родичі моїх сусідів — літні жінки в яскравих шальвар-камізах[99], діти, чоловіки в ярмулках — шумно снували туди-сюди. Вони приносили пакору, наан, самсу[100], бір’яні[101]. Інколи в палату забрідали якісь незрозумілі люди, як-от високий бородань, який з’явився перед приходом Фаріда та Сограба. Він був закутаний у коричневу накидку. Айша запитала в нього щось мовою урду. Той узагалі не звернув на неї уваги, лише роздивлявся кімнату. Мені здалося, що його погляд затримався на мені трохи довше, ніж годиться. Коли медсестра вдруге озвалася до непроханого гостя, він розвернувся і пішов геть.

— Як ти? — запитав я Сограба.

Хлопчик знизав плечима, дивлячись собі на руки.

— Ти голодний? Ота пані пригостила мене тарілкою бір’яні, проте я не можу їсти, — сказав я. Не міг придумати, як ще підтримати розмову. — Хочеш?

Сограб похитав головою.

— Говорити теж не хочеш?

Він знову похитав головою.

Так ми й сиділи мовчки: я — в ліжку, підпертий двома подушками, а Сограб поруч на триногому стільці. Якоїсь миті я заснув, а коли прокинувся, світло вже стало тьмяним, тіні подовжилися, а Сограб і досі сидів біля мене. Сидів і дивився на свої руки.

Того ж вечора, вже коли Фарід забрав Сограба, я розгорнув лист від Рахіма-хана. Відстрочував читання скільки міг. І ось нарешті почав.