Повернулася і взяла документ з інвалідного візка. Поглянула на нього неуважно, однак за мить придивилася краще. Несподівано замовкла, вражена побаченим. Зиркнула на дівчину, що, як завжди, непорушно лежала в ліжку з байдужим виглядом. По тому знову втупилася в аркуш, не вірячи власним очам.
На ньому непевним дитячим почерком було виведено напис. Одне-єдине слово.
ВОНИ
Телевізор у закусочній був налаштований на канал
Звісно, без такого сумнівного супроводу їлося б краще, але нічого не вдієш: хай як намагайся дивитися в інший бік, щоб відволіктися, очі мимохіть повертаються до екрана, хоча й без звуку.
Леопольдо Стріні після тривалого міркування вирішив, що це все наслідок залежності від технологічного прогресу. Дійшло до того, що люди вже були неспроможні залишатися наодинці із собою. Отакою виявилася його наймудріша думка того дня.
Інші відвідувачі закладу теж втупилися в телевізор. Переважно то були родини з дітьми та службовці, що вирішили пообідати раніше. Інформація про вчинки монстра привернула увагу всіх жителів міста. Преса не давала їм проходу. От зараз, наприклад, продовжувала транслювати кадри про знайдення двох скелетів у лісі. Подробиць було небагато, однак у випусках новин їх показували з настирною повторюваністю. І нікому не набридало дивитися. Навіть якщо хтось перемкнув би на інший канал, програму все одно б дивилися. Це вже перетворилося на масовий психоз.
Так, ніби спостерігаєш за акваріумом. Так, за акваріумом жахів.
Леопольдо Стріні сидів за своїм звичним столиком, у самому кінці зали. Технічний експерт ЛТА пропрацював цілу ніч над новими матеріалами справи, однак поки ще не міг надати корисного результату. Він мало не помирав від утоми, отже опівдні вирішив побалувати себе швидким обідом, щоб знову повернутися до роботи.
Гамбургер із салатом, порція смаженої картоплі й пляшка спрайту.
Він саме націлився відкусити останні шматочки гамбургера, коли до його столика підсів чоловік, затуливши собою телевізор.
— Привіт, — дружньо всміхнувся незнайомець.
Стріні мало не вдавився від несподіванки: він уперше бачив того чоловіка, і взагалі з-поміж його знайомих азіатів не було.
— Можна вас потурбувати?
— Я нічого не купуватиму, — відповів йому Стріні роздратовано.
— Та ні, я вас не вмовлятиму щось купити, — запевнив його Баттіста Ерріаґа. — Хотів зробити вам подарунок.
— Слухай, мені начхати. Я просто хочу поїсти.
Ерріаґа зняв кепку, провів по ній рукою, ніби змахуючи невидимий пил. Йому так кортіло сказати оцьому телепню, чому він ненавидів бувати в таких забігайлівках, де їдять усе жирне, від чого тільки піднімався тиск і рівень холестерину. А ще терпіти не міг родини з галасливими дітками, що так любили навідуватися до таких місць, ненавидів вереск, масні руки й награну веселість, що зазвичай панувала навколо дітвори. Та після того, що сталося минулого вечора, після знахідки решток двох молодих автостопників з Німеччини, йому довелося ухвалити надзвичайне рішення, адже всі його плани опинилися під загрозою. Йому так кортіло розказати все йолопові, що сидів перед ним, однак замість цього він лише промовив:
— Леопольдо, послухай мене…
Почувши, що його назвали на ім’я, Стріні завмер з гамбургером у руці:
— Ми знайомі?
Серце Стріні защеміло: не подобалася йому та ситуація.
— Якого дідька тобі від мене треба?
Ерріаґа лишив кепку на столі й склав руки на грудях.
— Ти керівник ЛТА, лабораторії технічного аналізу квестури.
— Якщо ти з журналістів, тобі не поталанило. Я не можу повідомити тобі нічого.
— Звичайно, — відразу обізвався Ерріаґа, вдавши, ніби з розумінням ставиться до його принциповості. — Знаю, що у вас дуже суворі правила, які ви ніколи й нізащо не порушите. Хай там як, але я не журналіст, а ти розповіси мені все з доброї волі.
Стріні скоса зиркнув на незнайомця, що сидів навпроти. Придурок?
— Я не знаю навіть, хто ти такий. То чому маю ділитися з тобою конфіденційною інформацією?!
— Тому що віднині ми з тобою друзі. — Ерріаґа додав до останньої фрази одну зі своїх хижих посмішок.
Експерт не втримався й розреготався.
— А не піти б тобі, друже, під три чорти?
Ерріаґа вдав, що він образився:
— Ти ще цього не знаєш, однак бути моїм другом означає мати певні переваги.
— Гроші мене не цікавлять.
— А я не про гроші. Ти віриш у рай, Леопольдо?
Стріні ця розмова вже набридла. Він поклав рештки гамбургера на тарілку й підвівся з-за столу, щоб вийти із закусочної.
— Не забувай, ідіоте, я все ж таки поліціянт. І можу тебе заарештувати.
— Ти любив свою бабусю Елеонору?
Стріні завмер від несподіванки:
— А це тут до чого?
Ерріаґа відразу помітив: досить було промовити ім’я, як той відразу передумав. Звісно, що тому кортіло дізнатися більше.
— Дев’яносто чотири роки… Довгий вік, чи не так?
— Авжеж, так.
Тон голосу змінився, тепер він лунав м’якше й розгублено.
Ерріаґа вирішив не здавати завойованих позицій:
— Якщо не помиляюся, ти її єдиний внук, і вона тебе дуже любила. Леопольдо звали і її чоловіка, твого діда.
— Саме так.
