Ондра Голий Шпиль був неприємною, позбавленою фантазії людиною. Із-під землі, подібно до весняних квітів, лізли, звиваючись, залізні гачки, зазубрені леза, покривлені вістря. Лізли, решіткою перекриваючи вхід.
— Безглуздо, — повідомив я м’яко. — Я все одно до тебе доберуся, Препараторе. Побережи сили. Згадай те приємне, що було в твоєму житті… Може, ти любив когось? Пташинку? Рибку? Га, Ондро? Розслабся й постарайся змиритися з неминучим, адже я вже йду…
І я здійняв над головою глиняну ляльку — ніби мати, що вперше явила немовля ясним очам татуся; я й справді мав тепер ейфорійний захват. Усі сильні почуття, раніше мною відчуті, були нічим проти цього п’янкого відчуття — я мав владу над тим, хто сильніший за мене. Я мав у руках його життя і смерть. Я вступав у його житло носієм справедливості, відплати, Кари.
Недбалим щигликом я проробив у залізній загороді нерівну, з оплавленими краями діру:
— Лякатимеш мене, Ондро? Адже я по твою сову прийшов, я довго шукав тебе, препараторе… Я йду!
І, пригнувшись, заліз у діру.
Якщо кротячий хід під землею має якийсь інакший вигляд — що ж, я нічого тоді не розумію в кротах. Щоправда, той, що торував тут дорогу, був заввишки трохи більший за мене — великий кріт. І старанний — стінки були гладкі, неначе відшліфовані, навіть повисле зі стелі коріння мало доглянутий, майже затишний вигляд, непогану місцинку опорядив собі пан Голий Шпиль…
— Ти готовий, Ондро? Ти вже вибрав, як тобі помирати? Я не збираюся мучити тебе надто довго… А покаявшись, і зовсім можеш заслужити миттєву смерть… Подумай. Час є… Але вже мало…
Хід круто пішов униз. Я ледь не полетів у чорну яму, точніше, в буру, тому що світло, що падало ззовні, залишилось далеко позаду, і мій нічний зір уступив у повну силу.
Залізні сходи на прямовисній стіні.
— Так от, Ондро… Адже ти виручив мене, сам того не знаючи. Коли влаштував нещасний випадок князеві Дри… тобто ти зрозумів, про кого я. Ти дозволив мені заощадити Кару — адже я тільки один раз можу скористатися нею, і ця мить настала, нарешті…
Знов коридор. Розвилина — віялом в усі боки; я нарахував п’ять відгалужень.
— Думаєш збити мене з дороги?
І я зневажливо сплюнув. Грудочка слини зависла, зблискуючи, над самою землею, завмерла — і втягнулась, мов пушинка, в другий ліворуч коридор.
— Краще покайся, Ондро. Визнай, що викрадати людей проти їхньої волі, що спотворювати їхні душі — найтяжчий злочин. Ти погубив барона Ятера, батька мого кращого друга…
Я затнувся. Добре б кинути до ніг Ятера скривавлений клинок і сказати щось на кшталт: «Ось кров людини, яка вбила вашого…»
З якоїсь щілини вислизнула тваринка на зразок ховраха. Стала на задні лапи, уп’ялась очима-намистинками мені кудись понад бровами:
— Що тобі треба? Чого ти хочеш від мене? Я знати не знаю ніяких баронів, я в житті нікого не викрадав…
Я за інерцією зробив ще крок — і зупинився.
Чого ще чекати? Звичайно, перед обличчям неминучої розплати всі ми хитруємо, брешемо, викручуємося…
— Князя — так, я заморочив! — продовжував ховрах. — Тому що якби я його не заморочив, він би мене зрадив. Якби я не вбив його першим, він убив би мене…
— Ондро, — сказав я проникливо. — Що у вас вийшло з князем — не мій клопіт, я не за князя мститися прийшов… Але чому тоді, на прийомі цьому розтриклятому, чому ти здригнувся, коли камінчики побачив? Га?
— Дурень, — сказав ховрах, і досі дивлячись мені в брови. — Сам не знаєш, яку гидь із собою тягаєш. Чуже око, чужа воля в камінчиках сидять, якщо не чуєш цього — бовдур… А ще надступеневий…
Я стиснув зуби. Насолодне передчуття ось-ось готове було покинути мене. Власне, воно вже мене покидало, залишаючи роздратування й злість.
— Ондро, — сказав я. — Якщо ти не Препаратор — доведи. Вийди до мене, покажи, що не боїшся.
Ховрах ширше роззявив рота; виявилося, він сміється. Видовище вийшло страшнувате.
— Ти… месник, совою в тім’ячко дзьобаний. Я вийду, а ти своєму боввану шийку переломиш? Ба ні. Печера велика. Шукай…
І ховрах, дивно закашлявшись, зник у тій самій щілині.
