— Будьте ви прокляті, Хорте, — сказала Ора хрипло. — Нехай буде проклятий день, коли я вас зустріла… Ви завдаєте самих клопотів. Що мені робити тепер — сидіти склавши руки і чекати… Знаючи, що таке Препаратор і які його можливості…
— Але ж у мене Кара, — сказав я м’яко. — Та й сам я, треба сказати, надступеневий…
— Март зі Гороф теж був надступеневим, — сказала Ора гірко. — А проте його розпластали як жабку.
— Ви в мене не вірите, Оро? — спитав я. — Ви мені не довіряєте?
Вона ніяково взяла мене за руку. Потримала, стискаючи мою долоню жорсткими, холодними пальцями. Випустила; відштовхнула різко, навіть грубо:
— Якби у вас була сова, Хорте… Я побажала б їй здоров’я.
У прохолодному склепінчастому льосі було зовсім темно. Майже весь простір кімнати займав величезний стіл з нерівною поверхнею, у дальньому кутку була парчева портьєра, два крісла, в одному з них сидів згорбившись немолодий маг. Побачений нічним зором, він не мав шансів мені сподобатись.
— Пане зі Таборе? Як ся має ваша сова?
— Сова поживає прекрасно, дякую вам, — сказав я механічно.
Маг кивнув:
— Моє ім’я Лот зі Коршак, і я готовий відправити вас хоч до Мармурової Печери, хоч сові під гузку…
— Сові під гузку ми не домовлялись, — повідомив я холодно.
Усі ці манери добродушного боцмана були вміло відрепетирувані. Напевно, саме такий стиль поведінки має викликати довіру в добродіїв, що зважились на проекційну подорож; можливо, в мене, коли я викрив трюк, теж народилася б така довіра — якби перший погляд мій на Лота зі Коршака впав при денному світлі, а не в зрадницькій темряві.
Коршак помітив моє приховане роздратування. Й одразу ж перемінив тактику: його простацький тон змінився підкреслено коректним:
— Пане зі Таборе, перед вами Велика Проекція вашого Шляху. Ось мала проекція, — простеживши за спрямуванням його пальця, я побачив скляну скриньку на краю столу, а в ній — великого мураха.
— Це — Хорт зі Табор, — короткий палець Коршака постукав по віку скриньки. — Щойно ви будете готові почати подорож, цей маленький пан вирушить у дорогу. Поки він терпітиме мінливість дороги, ви зможете відпочивати в будь-якому з цих крісел… Коли Шлях буде завершено, ви за моєю командою встанете і пройдете за портьєру. Поки там нічого нема, — він недбало відтягнув край парчі, демонструючи сховану за нею камінну стіну.
Я придивився.
Уся поверхня столу була нічим іншим, як картою. Піднімались невисокі пагорки, склом поблискували річки. На дальньому кінці столу вгадувалося щось на кшталт невеликого мурашника — моя ціль, Мармурові Печери, кінцевий пункт, куди вирушить зараз мурах, що має моє ім’я…
Я уважніше подивився на старшого Коршака — здається, він не був надступеневим. Перший ступінь, не більше. Добре ж він улаштувався…
— Наша родина ось уже багато поколінь займається дорожньою магією, — зі стримуваною гордістю сказав молодий Коршак за моєю спиною. — Те, що ви бачите, — результат багаторічних зусиль, реалізація секретів, які передаються з покоління в покоління… Уся система дорожніх замовлянь — досягнення родини Коршаків!
Дурник, подумав я. Твої прадіди вирішили за тебе, що ти робитимеш; а якби ти захотів стати, приміром, художником? Або воїном, га?
— Пане зі Таборе, — вагомо сказав старший Коршак. — Весь час, поки проекція буде в дорозі, вам треба бути невідступно — тут. Ніщо не дозволить вам відійти з проекційного простору, зрозуміло? Тому потурбуйтеся заздалегідь, щоб справити всі природні потреби…
— Я хвилину як із нужника, — сказав я проникливо. — І цілковито готовий. Починайте.
Здавалося б, просидіти в кріслі годину — що може бути простішого? Та де там. Весь час доводилось боротися із собою — стримувати нервове напруження, старатися, щоб пальці не барабанили, повіки не дрижали, зуби не стукали.
Мурах, що мав моє ім’я, просувався по тонкій, як волосинка, дорозі — затримуючись на роздоріжжях, але завжди вибираючи правильний напрям.
Очі сльозилися. Вряди-годи доводилося діставати хусточку й прикладати до повік.
Над столом стояв, піднявши руки, Коршак-старший. Дарма я вважав його дармоїдом, що живе коштом багатого спадку; по обличчю мага першого ступеня бігли, обганяючи одна одну, каламутні крапельки поту. Жовта блискуча куля завбільшки з кулак — проекція Сонця — з дикою швидкістю крутилася навколо столу, для мураха змінювались ніч і день, але він не спочивав, він ішов, щохвилини наближаючи мене до Мармурових Печер.
Я притискав до грудей своє майно — муляж із Карою, мішечок із самоцвітами й клітку з
Миготіли, змінюючи одне одного, жовте світло й цілковита темрява. Мурах поспішав. Усякий новий «світанок» заставав його на новому місці; до умовного «мурашника» лишалося менше третини шляху.
Чим зустріне мене Ондра Голий Шпиль?
Невже він — Препаратор?
Мурах утомився. Рухався все повільніше й повільніше, інколи й зовсім завмирав; старший Коршак закусив губу від напруги.
