Магам можна все полностью

Навпроти мене темніли квадратні арки — п’ять або шість. Що за ними? Знов коридор-галерея? Я вже знав, що з кожної зали ведуть два такі коридори, що вони йдуть паралельно й паралельно звертають, але користі від цього знання однаково не було жодної.

Тут, під землею, навіть протягу не було. Протяг дав би мені надію знайти вихід, та повітря тут було нерухоме, і дихалось важко.

Я витягнув сабаю з-за пояса. Погладив сліпу обкладинку, почуваючи в цю мить щось на кшталт ніжності; розгорнув, бездумно перебираючи тремтливі сторінки.

«Хорт зі Табор, позаступен. маг, зак. спадкоєм., старш. і єдин. син, родовий маєток в околицях нас. п. Ходовід, що знаход. в р-ні Трьох Пагорбів, майно оцін. як значне, спадковий член Клубу Кари, власник разов. заклин. Кари на терм, до 3 міс. Діти: нема»…

Я зітхнув. Навмання перегорнув сторінку.

«Ондра Одер, позаступен. маг, п’ятий син і незак. спадкоєм. Родовий маєток зруйнов. Предки винищ. Волод. Корен. закл. Захисту за правом сильн. Перебував на сл. у покійного кн. Дривегоціуса».

Я вип’яв очі.

Чи не ти, люб’язна сабає, ще добутому присягалась мені, що жодних відомостей про рід, місце перебування, предків шановного Ондри не існує в природі? Нібито Голого Шпиля в капусті знайшли, під парканом підібрали? Чи, опинившись у Мармуровій Печері, ти отримала доступ до додаткових джерел інформації?

Я погладив сторінку вільною рукою. Сторінка гидливо смикнулась.

Я не знаю гаразд — і ніхто, певно, не знає — звідки сабая черпає відомості. Можливо, вони розподілені в просторі, ці джерела, можливо, вони не такі вже абсолютні… Але, можливо, річ у мені? Можливо, сабая зглянулась на мою цікавість і відповідає на багато разів поставлене запитання?

Я тут ніколи не дізнаюсь правди, подумав я, роздивляючись прості, без віньєток і прикрас, сторінки. Я не дізнаюся, звідки взялася сабая, книга, яку ніхто не писав. Я не дізнаюсь, чи чує вона людську мову, чи розуміє, і чи здатна свідомо відповідати на наші прохання. Я не дізнаюсь, річ вона чи жива істота…

Ти допомогла мені, сабає.

Ось ти який, виявляється, Ондро Одере на прізвисько Голий Шпиль. Родовий маєток зруйновано, предків винищено. І Захист твій дістався тобі за найуніверсальнішим правом — правом сильного…

— Що це у тебе? — прошелестіло над моєю головою. Я ледве втримався, щоб не здригнутись; долоня, що стискала Кару, напружилась.

— Це сабая, — сказав я не озираючись. — Звичайнісінька сабая.

— Он воно що, — сказав безплотний голос.

— Так-так, — озвався я недбало. — Тільки тобі це навряд чи допоможе.

Голос хихикнув:

— Хлопче… подумай головою. Скільки тобі залишилось володіти твоєю разовою Карою? Тут, у тунелях, можна бродити і рік, і два…

Я різко підняв голову. Мені здалося, що в одній з прямокутних арок майнула чиясь тінь.

— Не перебільшуй, Ондро. Коли твої коридори наповняться побігайками, слідачами, наглядалками й іншою дрібнотою…

— Надовго тебе не стане, — серйозно сказав голос. — Ти скоро зостанешся зовсім без сил. Тут, під землею, вони майже не відновлюються… Перевір.

Уже відчуваючи, як бридко липне до спини сорочка, я розсміявся:

— Не трать слів, Ондро. Вийди — поговоримо… Про те, наприклад, хто вигубив твоїх родичів. І у кого ти відібрав Захист — за правом, бач, сильного…

— Захист не можна відібрати, — сказав голос після паузи. — На те він і Захист… Але коли двоє оспорюють Кореневе замовляння — перемагає найсильніший. Чи не так?

В останньому питанні мені почулась погроза.

Хотілося їсти. Хотілося пити. Хотілося на денне світло — жовто-коричневе бачення світу сприяє депресії…

— Якщо хочеш, я розповім тобі, — сказав голос майже невиразно. — У мене ніколи не було таких удячних слухачів. Ніколи до мене не підходили так близько — я всіх убивав, не питаючи, як звати…

Почувся звук, який із певною натяжкою можна було вважати сміхом.

— Покажися, — запропонував я.

— Ні, — заперечив голос. — Ти хочеш убити мене. Я можу тільки ховатись… і я матиму успіх, парубче. Діждуся, поки вийде час твоєї Кари, і тоді вб’ю і тебе теж. Разом із секретами, які ти зараз дізнаєшся…

— Потрібні мені твої секрети, — сказав я зло.

— Не важливо, — м’яко заперечив голос. — Геть не важливо, потрібні вони тобі чи ні.

У його прадіда було двоє синів — обидва надступеневі маги. Обидва претендували на спадок — замок, титул і Кореневе замовляння Захисту.

Під захистом Кореневого замовляння прадід жив довго й щасливо. І помер від старості у віці ста одного року — до того часу двоє його синів були далеко не молоді, і кожний був провідником численного клану — сини й дочки, зяті, онуки, внучки, правнуки…

Поки патріарх був живий, обидва клани перебували в стані партизанської війни. Весь час із кимось траплялись нещастя — то перекидалась карета, то валився на голову, не знати звідки взявшись, камінь; дехто з родичів зникав безслідно. Ранні спогади Ондри повні були злобних похоронів, нічних раптових тривог — і страху, страху, страху.