Магам можна все полностью

Ставало все холодніше. Ми спускалися в крижаний погріб під префектурою — і я розумів, навіщо ми туди йдемо, та з кожним кроком це розуміння віддалялося все далі й далі, я гнав його, я ні про що не думав, так було простіше, адже в мене є ще час — десять сходинок… дев’ять… вісім…

Хтось у чорному довго возився із замком. Я гадав, що залізні двері заскриплять нестерпно й моторошно, та вони відчинилися легко й без жодного шереху, — у господарстві в префекта всі петлі своєчасно змащувались. Назустріч нам війнуло зовсім уже зимним холодом; десь там, під темною стелею, висіло замовляння-заморозка. Навпроти входу, біля стіни, стояли в ряд чотири скрині зі сталевими віками; метал узявся інеєм, нагадуючи про санні прогулянки, про зимовий ліс, про затягнуті памороззю вікна, за якими…

— Її знайшли минулого тижня, — сухо сказав префект. — А померла вона, очевидно, багато раніше… Близько місяця тому. Її оперіщили сокирою по голові, напівмертву, пограбували й кинули в колодязь… Як у вас із нервами, Таборе?

— Прекрасно, — сказав я сухими губами. — Не гірше, ніж у вас.

Хтось у чорному обережно зняв замок. Відкинув віко скрині, кивнув мені, запрошуючи підійти — заохотливо так кивнув, ніби купець, виставляючи на огляд гідний заздрощів товар…

— Її ніхто не впізнав досі, — поморщившись, повідомив префект. — Блондинка, років приблизно тридцяти. Убивць не знайшли досі — та знайдемо, будьте спокійні, у цьому місті дуже рідко не розкривають злочини… А її довелося б ховати як невідому — якби не ви, зі Таборе…

Я слухав вихваляння, що явно звучали в його голосі, і дивився на скриню з відкинутим віком.

Зі скрині стирчала синя жіноча рука з чорними нігтями.

«Шанталія, Ора. Призн. маг 3-го ст., нині покійн.».

Диня. Поле.

Звіринка, що біжить через лопухи.

Очі, підфарбовані різними тінями. Насмішкуваті губи. «Якби у вас була сова — я побажала б їй здоров’я».

Сяйлива сталь у руці Ятера… «Чи ви боїтеся програти?»

Я стояв, не наважуючись зробити двох кроків, а мій ворог дивився на мене мало не зі співчуттям.

Як холодно…

Я ступив. Нахилився, силуючи негнучку спину…

І побачив.

«…Отже, ви вроджений маг, ви в розквіті сил і подумуєте про те, щоб завести потомство. Надзвичайно вартісні помисли; залишилося вибрати підходящу дружину.

Дружину вибирають не на день і не на рік; дружину вибирають, зазвичай, на все життя. Дружина має дати життя вашим дітям (й обов’язково спадкоємцям), а також протягом довгих років створювати у вашій оселі комфортну, сприятливу для творчості атмосферу.

На перший погляд, пошуки підхожої дружини здаються дуже складними, її добір — майже нездійсненним. Велика є спокуса пуститися «на всі заставки», однак увага! Вашому бастарду ви ніколи не передасте свого імені. Магічні ступені бастардів звичайно низькі: певно, це природний механізм, спрямований на захист легковажних магів від незаконних претендентів на їхній спадок. (Дуже важливий і правильний механізм, зважаючи на вічну агресивність бастардів й амбіції їхніх матерів, тих самих, яким ви, злякавшись довгих пошуків, надали перевагу перед законною дружиною).

Отже, не влягайте хвилинній слабкості. Оголосіть конкурс наречених; скористайтеся поштою, розпитайте знайомих. Дуже часто взірцевими дружинами стають дочки вроджених магів: дівчата, вирослі в магічних родинах, розуміють і приймають закони, за якими доведеться жити вашій дружині. Навпаки: ні в якому разі не знайомтеся з дочками призначених магів! Багато хто з них честолюбні і, за прикладом батька, самі намагаються дістати магічне призначення. Подібні кандидатури відкидайте з порога.