Магам можна все полностью

Як було б добре, якби на світі не було сабаї. Не було короткого, убивчого для всякої надії рядка; тоді б я зрадів, побачивши в страшній скрині тіло незнайомої жінки. Я б танцював, певно, серед промерзлого підвалу, тому що ця загибла дорога не мені — комусь іншому…

А цей інший танцював би, побачивши в скрині замість своєї жінки — Ору.

— Пане зі Таборе? — занепокоєно спитало дідусеве відбиття у дзеркалі.

— Так, — сказав я старенькому, який стояв за моєю спиною. — Так, звісно ж.

— Вам би завести сову, — сказав дідок стурбовано. — У мене на оці саме є пташеня, дуже хороше пташеня, я не пропоную його абикому… Сова, пане зі Таборе, потрібна магу не тільки для підтримання традиції, о ні…

— Я подумаю, — сказав я байдужно.

«Один молодий маг задумав одружитись, з п’ятдесяти претенденток вибрав десять, з десяти — чотирьох, з чотирьох — двох, а вже з цієї парочки ніяк не міг вибрати. Звернувся за порадою до батька, той і порадив. Юнак звів наречених в одній кімнаті, дав їм набір золотих цяцьок (персні, браслет, намисто, брошку) і сказав: кому прикраси будуть саме враз і до лиця, того й заміж візьме. Пішов і двері за собою зачинив.

Панянки, звісно ж, пересварились між собою. Дерли одна з одної прикраси (сережок він їм не дав передбачливо, щоб мочки цілі лишились), за волосся одна одну тягали, штовхались, брикались, нарешті одна перемогла, все на себе наділа, а друга в куточок і в сльози… Кого наш герой за себе взяв? Звичайно, ту, що програла. Навіщо йому дружина-забіяка, дружина-переможниця?..»

У залі приглушено гули голоси — нібито вулик накрили великою подушкою; здається, відвідувачів було більше, ніж я сподівався. Можливо, свято або пам’ятна дата? І взагалі, який час?

Ніби відповідаючи на моє запитання, в залі заухала механічна сова. Дев’ять разів. Значить, дев’ята вечора; до префекта я прийшов, пам’ятаю, опівдні… Де ж мене носило весь цей час? Вісім із половиною годин, що вмістилися між відвідинами підвалу під префектурою і цим-от дев’ятикратним уханням?

Я відсунув оксамитову портьєру, що прикривала вхід у залу. На мене не звернули уваги — принаймні в першу секунду, — тільки чиясь сова, що дрімала на спинці стільця, розплющила круглі очі.

Панове маги відпочивали.

Панове маги пили й закусювали, пахкали люльками, і сизий дим якось уже занадто мальовничо струменів під стелею — напевно хтось спеціально забавлявся, конструюючи повітряні замки.

За маленьким столиком у глибині зали самотньо сиділа людина в чорному.

— Здоров’я вашій сові, Таборе! Коли ж ви скористаєтеся заклинанням, любий друже? Усі вже знудились в очікуванні наступного розіграшу…

Я не обернувся. Я вже йшов через усю залу — йшов, натикаючись на стільці.

— Гей, щасливчику Таборе! Ви не надто чемні сьогодні! Чи не захворіла ваша сова?

Я мигнув; здається, звичайний люльковий дим виїдав мені очі. У якусь мить здалося, що столик порожній — хто жартує зі мною?! Невже моя власна запалена уява?

Ні, людина в чорному так само попивала зі свого келеха. Людина в чорному. Жінка…

Мене дружньо схопили за рукав; не дивлячись, я вивільнився.

Відстрибнув з моєї дороги хлопчик-слуга.

Я вже біг. Збиті мною стільці неквапно падали — по-бальному крутились на одній ніжці, збираючись повалитися з якомога більшим грюкотом; навіть збита зі столу склянка ще не долетіла до паркету — линула, мальовничо розпліскуючи червону рідину на скатерть, на підлогу, на чиїсь черевики…

Жінка нарешті подивилась на мене.

О жах! Цілу мить мені здавалося, що та піднялася зі скрині, якимось чином вибралася з підвалу й прийшла до клубу, щоб мене розіграти…

Карі очі, налякані й радісні водночас. Повіки, підфарбовані різними фарбами — коричневою й золотистою.

— Оро?!

— Хорте, — вона щасливо й докірливо всміхалася. — Ну що ж ви… спершу змушуєте мене чекати й хвилюватися сова знає скільки, потім вдираєтеся, ніби божевільний, таж на нас усі дивляться, ви тільки озирніться!

Поза моєю спиною падали грюкаючи збиті на бігу стільці.

— Оро…

— Та що з вами? — вона перестала всміхатись.

— Оро Шанталіє… це ви?

Вона знизала плечима — уже з роздратуванням:

— Заради сови, Хорте… ви поставили мене в ніякове становище.

Мене торкнули за плече; я обернувся. Пан голова дивився збентежено, на плечі в нього тупцялася сова, за спину ховався хлопчик-слуга.