Як було б добре, якби на світі не було
А цей інший танцював би, побачивши в скрині замість своєї жінки — Ору.
— Пане зі Таборе? — занепокоєно спитало дідусеве відбиття у дзеркалі.
— Так, — сказав я старенькому, який стояв за моєю спиною. — Так, звісно ж.
— Вам би завести сову, — сказав дідок стурбовано. — У мене на оці саме є пташеня, дуже хороше пташеня, я не пропоную його абикому… Сова, пане зі Таборе, потрібна магу не тільки для підтримання традиції, о ні…
— Я подумаю, — сказав я байдужно.
У залі приглушено гули голоси — нібито вулик накрили великою подушкою; здається, відвідувачів було більше, ніж я сподівався. Можливо, свято або пам’ятна дата? І взагалі, який час?
Ніби відповідаючи на моє запитання, в залі заухала механічна сова. Дев’ять разів. Значить, дев’ята вечора; до префекта я прийшов, пам’ятаю, опівдні… Де ж мене носило весь цей час? Вісім із половиною годин, що вмістилися між відвідинами підвалу під префектурою і цим-от дев’ятикратним уханням?
Я відсунув оксамитову портьєру, що прикривала вхід у залу. На мене не звернули уваги — принаймні в першу секунду, — тільки чиясь сова, що дрімала на спинці стільця, розплющила круглі очі.
Панове маги відпочивали.
Панове маги пили й закусювали, пахкали люльками, і сизий дим якось уже занадто мальовничо струменів під стелею — напевно хтось спеціально забавлявся, конструюючи повітряні замки.
За маленьким столиком у глибині зали самотньо сиділа людина в чорному.
— Здоров’я вашій сові, Таборе! Коли ж ви скористаєтеся заклинанням, любий друже? Усі вже знудились в очікуванні наступного розіграшу…
Я не обернувся. Я вже йшов через усю залу — йшов, натикаючись на стільці.
— Гей, щасливчику Таборе! Ви не надто чемні сьогодні! Чи не захворіла ваша сова?
Я мигнув; здається, звичайний люльковий дим виїдав мені очі. У якусь мить здалося, що столик порожній — хто жартує зі мною?! Невже моя власна запалена уява?
Ні, людина в чорному так само попивала зі свого келеха. Людина в чорному. Жінка…
Мене дружньо схопили за рукав; не дивлячись, я вивільнився.
Відстрибнув з моєї дороги хлопчик-слуга.
Я вже біг. Збиті мною стільці неквапно падали — по-бальному крутились на одній ніжці, збираючись повалитися з якомога більшим грюкотом; навіть збита зі столу склянка ще не долетіла до паркету — линула, мальовничо розпліскуючи червону рідину на скатерть, на підлогу, на чиїсь черевики…
Жінка нарешті подивилась на мене.
О жах! Цілу мить мені здавалося, що
Карі очі, налякані й радісні водночас. Повіки, підфарбовані різними фарбами — коричневою й золотистою.
— Оро?!
— Хорте, — вона щасливо й докірливо всміхалася. — Ну що ж ви… спершу змушуєте мене чекати й хвилюватися сова знає скільки, потім вдираєтеся, ніби божевільний, таж на нас усі дивляться, ви тільки озирніться!
Поза моєю спиною падали грюкаючи збиті на бігу стільці.
— Оро…
— Та що з вами? — вона перестала всміхатись.
— Оро Шанталіє… це ви?
Вона знизала плечима — уже з роздратуванням:
— Заради сови, Хорте… ви поставили мене в ніякове становище.
Мене торкнули за плече; я обернувся. Пан голова дивився збентежено, на плечі в нього тупцялася сова, за спину ховався хлопчик-слуга.