— Пане зі Таборе, який я втішений вас бачити…
— Перепрошую, — сказав я дерев’яно. — Перепрошую тих добродіїв, яких я випадково… готовий відшкодувати…
— Та що ви, — голова похитав головою. — Любий Хорте, людина, що довго володіє Карою, стає часом геть нестерпною в спілкуванні, усі ми це знаємо… Я підійшов спитати, чи не потребуєте ви допомоги клубу?
— Спасибі, — прошепотів я.
Вся зала дивилася на мене. Сильні й слабкі, знайомі, незнайомі, ледве знайомі, напівзнайомі…
Я кашлянув:
— Панове… Перепрошую. Перепрошую всіх, кого образив…
Сидячи поруч, Ора дивилася на мене знизу вгору. Без усмішки.
Я взяв її за руку і, не озираючись і не слухаючи реплік, повів до виходу.
Вона майже не пручалася.
Її рука була в моїй руці.
Тепла. Жива.
Решта не мала значення.
— Де ви зупинились?
— Хорте, заради сови… Що сталось? Ви покарали Препаратора? Ні, ви не покарали, ваша Кара при вас… Значить, Голий Шпиль — не Препаратор? Чи ви не змогли відшукати його? Що сталось, не мучте мене, ви поводите себе дивно…
— Де ви зупинились?
— Другий місяць мешкаю у «Відважному ховраху»… На щось пристойніше в мене замало грошей…
Я перевів подих. Знову «Ховрах»… Знак? Випадковість?
— Куди ви мене тягнете? Ви знаєте, де «Ховрах»?
— Я сам там колись мешкав… Оро, помовчімо. До «Ховраха» — просто помовчимо, гаразд?
І ми пішли, як добропорядна пара — кавалер і дама, рука в руці й гордовита постава; я ледве стримувався, щоб не перейти на біг.
Ось знайома вулиця.
Ось фасад «Відважного ховраха».
Ось хазяїн — упізнав мене, уклоняється. Ось ключі від номера… Ось сходи, які миє вранці лінива служниця…
Ось ми й прийшли. Номер не той, де мешкав колись я — я ж вибирав найкращий, а в Ори проблеми з грішми.
У мене, втім, теж. Слоїк репнув, вода розтеклась по долівці…
Не те.
Ора відімкнула номер — я механічно завважив, що крім замка на дверях було слабкеньке сторожове замовляння.
— Ласкаво прошу, Хорте…
Перше, що я побачив, увійшовши до кімнати, була велика пташина клітка на столі, клітка, накрита темною прозорою хусткою. Усередині клітки виднілися обриси пташки — сови, звісно ж, дуже маленької вухатої сови.
— Ви ж терпіти їх не можете, — сказав я зупинившись.
— Так, — винувато зізналась Ора. — Але є така прикмета: якщо хочеш щасливого кінця ризикованої справи — заведи собі нову сову. Ваш похід до Препаратора був справою більше ніж ризикованою, і я вирішила…
Я не те щоб обійняв її. Я просто взяв — як власність, як мало не загублену річ, я притиснув її до себе, почув биття її серця, почув запах живого тіла — живого, а мені-бо в якусь мить зайшло в голову, що це ходячий мрець, привид виліз із невідомої могили, що ця Ора — несправжня…
— Хорте?!
— Неважливо, — пробурмотів я невиразно. Губи мої робили діло, що не мало відношення до артикуляції.
— Хорте… Та що ви…
Ніколи раніше я не дозволяв собі бути пристрасним.
Пристрасний маг — це що? Це дурість…
Ніколи раніше.
За вікном мокла осіння ніч, а я чув запах сонця в зеніті, запах співливих цвіркунів, запах звіринки, що біжить крізь лопухи.
Чисті грубі простирадла. Стеля в небезпечно потрісканому ліпленні. Світле волосся на подушці:
— Хо-орте…
Авжеж, мене так звати.
Утім, уже неважливо.
Совеня витріщалося круглими оченятами. У ньому не було байдужної поважності, властивої дорослим совам, — воно було дитина, воно не боялося дивитись нехитро і прямо. Доброго ранку, сово; я турботливо накрив клітку темною прозорою хустиною. Скоро зійде сонце.
Ора спала, я бачив маленьке рожеве вухо під сплутаними світлими пасмами.
Кімната була мов після битви на подушках. Перекинутий канделябр, на оксамитовій скатерті — діра від упалої свічки. Купа пристрасно переплутаного одягу: моя сорочка звилась в єдине ціле з Ориною нижньою спідницею, і білі, й досі жорсткі оборки височать пінявим гребенем. Корсет схожий на рештки древньої тварини, ряд гачків здається лавою п’яних вояків, панталони вляглися зовсім уже непристойно, і зміїною шкірою причаїлась під столиком одинока панчоха…
Обережно ступаючи між монетками, що розкотилися з кишені, я підійшов до вікна. Красиве це видовище — погожий осінній світанок на задньому дворі другосортного готелю. Небо розгоралось оранжевим світлом, а робітники, що метушилися внизу, здавалися пласкими фігурками з картону: хтось рубав дрова, хтось розвантажував віз із продуктами, форкали невидимі мені коні, і до звуку їхньої присутності додавався запах — здоровий запах заднього двору.
Мені більше не потрібна Кара. Сова з нею, з Карою. Я жив без Кари двадцять п’ять років — і ще проживу; а от проблему репнутого слоїка доведеться вирішувати, але не зараз. Гроші потрібні, але не терміново — дім і підвал забезпечать нас усім потрібним на зиму. Спальню треба буде добряче облаштувати, і хай буде ще одна спальня, запасна. Вітальня… це вже як Ора вирішить. Цікаво, яке обличчя буде в Ятера… утім, Ятер зрозуміє. Усі зимові розваги — полювання, катання, прийоми… Ні, прийомів не треба, навіщо нам ці похмурі пики… Перезимуємо й так. Вогонь у каміні ні про що не питає, і зимова ніч ні про що не питає… Витрачу Кару на першого-ліпшого злодюжку, та й по всьому.
