Робітник у дворі закінчив рубати дрова й заходився збирати їх у стіс; з-за череп’яних дахів тонким краєчком показалося сонце. Я примружився.
Винаймемо карету… Прощавай, Північна Столице, прощавай, префекте, бувайте здорові, ваша величносте. Тільки ви нас і бачили. Уже завтра — завтра! — будемо вдома… Сово, яке щастя!
Я зрозумів, що співаю, причому вголос, причому доволі голосно; перелякано примовкнув — вокальних даних мене природа позбавила, і я ще в дитинстві відзвичаївся розважати себе фальшивими звуками. Який конфуз, не розбудити б Ору…
Вона перевернулася з боку на бік. Зітхнула й усміхнулася вві сні. Я навшпиньки підійшов до постелі, сів поряд на килим і декілька блаженних хвилин роздивлявся її — її брови, її опущені вії, як вона спить.
У коридорі бухали чиїсь неделікатні кроки; я клацнув пальцями, прикриваючи кімнату від сторонніх звуків. Піднявся, знов пройшовся по кімнаті; підійшов до великого дзеркала на стіні. Моє блакитне око сяяло, мов чисте блюдце, а жовте потьмяніло до того, що здавалося добропорядним карим.
Я відступив на крок й озирнув себе з ніг до голови; ледве втримався, щоб не внести з допомогою замовлянь деяких виправлень у фігуру. Незручно, Ора помітить…
Я підморгнув своєму віддзеркаленню. Знайшов серед одягу власні підштанки, наступив голою п’ятою на відірваний гачок, беззвучно засичав від болю — не перестаючи при цьому широко й щасливо усміхатись.
Сово! Я щасливий. Хорт зі Табор — щасливий. Мені хочеться піймати хазяїна готелю, взяти за м’ясисті вуха й цілувати в жорсткий ніс. Мені хочеться бешкетувати, хуліганити, лякати перехожих магічними штуками — як у ранньому дитинстві…
Скоряючись моєму наказу, тонка Орина сорочка вибралася з обіймів моєї сорочки, церемонно вклонилась, підійняла пустим рукавом краєчок пелени; сорочка змайнула слідом. Зависла поряд, покручуючи ґудзичком коміра, потім галантно простягнула рукави…
Я був єдиним глядачем цієї вистави. Я сидів у кріслі в самих підштанках і млів у захваті, дивлячись на танцюючу білизну; по кімнаті ходив легкий вітерець, Ора спала, і хай виспиться, адже попереду — довга дорога…
Потім розвага набридла мені, і одяг, ніби знемігшись, спустився на край ліжка.
Сонячний промінь увійшов у кімнату й уперся в стіну навпроти вікна. Пора вставати, подумав я і зняв захист від зовнішніх звуків. У кімнату ввірвалися гамір робітників на подвір’ї, далеке мукання, стукіт дерев’яних черевиків…
— Оро, — сказав я ласкаво.
Вона спала.
Я дам їй ще кілька хвилин. Більше не можна — треба відправлятись, треба їхати, тепер рано смеркається, час вирушати…
На пильній полиці стояли декілька таких самих запорошених, нікому не потрібних книжок. Навіщо вони тут? Навряд чи пожильці цього номера коли-небудь мали потребу читати…
Поряд із книжками, на вільній половині полиці, стояла порцелянова лялька — з великими очима й ротом, у білій із вишивкою селянській сукенці. На пишній пелені можна було прочитати напис: «Артові Слимаку від громади городників Приріччя, процвітати вам і радіти…»
Я хмикнув. Хто такий Арт Слимак, чи процвітає, з якої речі громада городників вирішила обдарувати його порцеляновою лялькою, як лялька опинилася на готельній полиці…
Я насупився. Якась неправильність, якась темна непотрібна думка, ковзнувши по дну свідомості, примусила мою шкіру взятися сиротами.
Що трапилось? Що за слово примусило затьмаритися радість цього ранку? Погасило ейфорію?
Арт Слимак? Ніколи не чув такого імені.
Приріччя? Ніколи там не був.
Городники?
Я над силу осміхнувся. Відійшов від полиці, перетнув кімнату, не дивлячись під ноги, наступаючи на розкидані речі.
Обережно сів на край ліжка.
Погляд мій повертався до полиці, мов примагнічений. Ора спала. Тяжке відчуття не відлягало.
Процвітати вам і радіти…
Лялька.
Лялька, оце слово. Не вимовлене. Порцелянова лялька.
Я тряхнув головою. Нісенітниці якісь. До чого тут…
Солодко посопувала Ора. Під хусткою ворушилося совеня; я встав, навіщось переставив клітку на підвіконня. Пройшовся по кімнаті; відшукав серед купи речей на підлозі футляр із Карою. Витягнув глиняну потвору, подивився в її безоке, без ніякого виразу обличчя.
Передчуття перетворилося на почуття. Усвідомлення було таким важким і щільним, що навіть відкидало тінь — зловісну тінь катастрофи.
Відповіді на всі питання були поряд, були тут; слід було простягнути руку й узяти їх. Скласти фрагменти мозаїки й розгледіти картинку в цілому; від усвідомлення того,
Напевно, я міг би здогадатися й раніше.
А може, й ні. Можливо, мені слід було все це пережити — Орину смерть і її повернення. І цю ніч. І все, що між нами сталось. І всі слова, які ми сказали одне одному в ті короткі моменти, коли губи наші були вільні.
І цей ранок. І це щастя. І танець одягу. Усе це, що я пережив уперше. Я, надступеневий маг, якому можна, здавалось би, все.
