— А-а-а, ви все-таки туди ходили… Вона повернулася, розплатилася, зібрала речі й з’їхала. Я звертався до начальника варти… Але той сказав, що не оголошуватиме цю пані в розшук. Мою дружину — так, шукатимуть… як вони звичайно шукають, — на виду в ювеліра проглянула саркастична усмішечка. — А цю, Тиссу Граб… Ніхто не заявляв про її зникнення. Вона мала повне право з’їхати з квартири, боргів у неї нема, у крадіжках участі не брала…
— Ще одне питання, — я потер перенісся. — Як і коли ваша дружина познайомилася з цією панянкою?
Ювелір покривився:
— Це було… Нещодавно. Приблизно за місяць до… Я був уражений. Ця Тисса виникла нізвідки і… стала для моєї дружини близькою істотою, інколи мені навіть здавалося, що вона зі мною не така відверта, як із цією…
— Ви ревнували? — спитав я обережно.
Ювелір здригнувся:
— У якійсь мірі… Ніякої ницості, зрозумійте. Але вони проводили разом стільки часу, що…
Він замовк і безнадійно махнув рукою. Під вікном — а ми сиділи у вітальні — надривалися цвіркуни.
— Вона… тобто ваша дружина, не згадала нічого нового? Щодо замку, цепного дракона, людини, що говорила з нею в невідомій бенкетній залі?
Ювелір мотнув головою. Ось іще одна відмінність його дружини від торгівця й барона, подумав я. Вона єдина пам’ятає — уривками — те, що відбувалося з нею після її зникнення…
— Й останнє питання, пане Ягоре. Як вам здається — усі ці спогади, замки, дракони не можуть бути виплодом фантазії, гм, творчої людини?..
Якийсь час ювелір дивився мені в очі. Що було непросто: я й сам відчував, що теперішній мій погляд — не з легких.
— Не знаю, — сказав він нарешті. — Інколи вона плутається в деталях… Таке враження, що вона вигадує їх на ходу — і сама одразу вірить… Але точно не можу сказати. Був замок із цепним драконом чи не було…
— Спасибі, — я підвівся. Ювелір устав теж:
— Пане зі Таборе… Перепрошую за нахабність, але скажіть, будь ласка: у нас є шанс бути пімщеними? За… Філлу. За наше життя і… і любов, — закінчив він ледве чутно.
— Ви її розлюбили? — негучно спитав я.
Ювелір одвернувся.
Я намацав на поясі футляр із глиняним бовваном. Обережно, трохи гидливо витягнув це чудо на бліде світло єдиної свічки; «одноразовий муляж» дивився на мене без усякого виразу.
— У вас є шанс, пане Дрізд… Непоганий. Тільки от, бачте, перш ніж покарати злодія, його треба знайти…
Цвіркун під вікном замовк.
— Я прекрасно розумію… Ображатись тут марно, просто гидко… та це чисто фізіологічна реакція. Коли ти в трамваї, наприклад, — ти готовий до хамства. А коли ти гуляєш у парку, думаєш про своє… Мовби брудним мішком з-за рогу, їй-бо.
Її звали Іра, вони з чоловіком жили в пансіонаті, чоловік катався на дошці з вітрилом — «У них там цілий клуб організувався, з ранку й до вечора… Поки він катається, я пішла до парку — і от маєш…»
Утрьох вони сиділи на лавці перед озером, Алік носився по камінню, намагаючись погодувати лебедів. Лебеді вернули дзьоби від булочки з маком — у воді й без того плавали кусні розмоклого хліба, колишні бублики й навіть горішки, та Алік не здавався, підкликаючи, підлесливо цмокаючи й клацаючи на всі лади.
Іриного чоловіка звали Олексій. Обоє вони працювали редакторами на популярному телеканалі, і то вельми успішно — в усякому разі, у Юлі склалось таке враження; сама говірка, Іра багато й охоче розпитувала про життя-буття нових знайомих:
— Ах, інститут мікробіології? Як це сучасно, як це актуально… Відділ генетики? У вас чудовий фах, Юленько…
Юлі не подобалася Ірина звичка називати напівзнайомих людей здрібнілими іменами.
— Ах, Станіславе, ви хіру-ург? Оце чудово, я так завжди поважала чоловіків-хірургів… Це особливий характер — так мені, в усякому разі, здавалося. Я трохи заздрю вам, Юленько… А де ви відпочиваєте?
Стас сказав, що наймана квартира біля пошти дуже зручна й дешева; Іра кивнула й усміхнулася. І не сказала вголос про те, що в пансіонаті свій пляж, ресторанне харчування й зручні номери з балконами на море.
— А скільки коштує покататися на цій самій вітрильній дошці? — з цікавістю розпитував Стас. — На годину? А час будь-який? А ввечері?
Пора було обідати; Іра пішла до пансіонату, а Юлю й Стаса чекали пластикові стільці чергової вуличної кафешки. Алік вередував, не бажаючи їсти суп, Стас підкреслено не помічав його капризів: або їж, що дають, або залишайся голодним. Юля нервувалася; Алік, насупившись, просидів півгодини над охололою тарілкою й, облизавши макогона, відправився додому. Він ступав попереду, гордо закинувши голову, і, дивлячись у худорляву негнучку спину, Юля думала мало не з жахом: які ж вони схожі…
Стас теж ніколи майже не міняв рішень. Юля знала, що тихе «ні» — те саме, що бетонна стіна з випнутими прутами арматури; напевно, ця властивість потрібна була в його роботі. Прийняти рішення, взяти на себе всю відповідальність і не відступати до кінця; у повсякденному житті професійні якості інколи обертаються вадами, але Стасові рішучість і впертість ніколи не здавалися Юлі таким уже криміналом.
