І з Аліком буде нелегко, та в чоловіка має бути характер. Так казав Стас, і Юля погоджувалася: людина, що не вміє казати «ні», не може в наші дні сподіватись на успіх. Віслюкову впертість треба повернути на користь — тоді вона називатиметься залізною непохитністю; так казав Стас, і Юля кивала, а попереду манячила, здираючись по залитому сонцем серпантину, пряма синівська спина…
Другого дня вони познайомилися з Олексієм, Іриним чоловіком. Це був молодявий, маленький — заввишки такий, як Юля, — верткий чоловічок. Він довго тиснув руку Юлиному чоловіку — з Іриної розповіді виходило, ніби Стас захистив її честь мало не на дуелі.
Пансіонат справив на Юлю велике враження. Наймана квартира на цьому тлі здалася ще незатишнішою; пансіонатний пляж був майже порожній, і в кінці його, на маленькому пірсі, влаштувалися серфінгісти.
Алік сидів навпочіпки й зачаровано витріщався на прозоре вітрило у вигляді бабчиного крила, на мокру дошку з кілем, подеколи обережно, з побожністю, торкав святиню кінчиками пальців. Сивий і засмаглий, як на негативній плівці, інструктор щось пояснював — Стас кивав; на світло показався гаманець із грішми, і Юля здивувалася, побачивши, що чоловік уже розраховується.
За півгодини Стас прийшов на пірс у самих тільки плавках — і чужих кедах на грубу шкарпетку; спритно заліз на дошку, заново вислухав інструкції — і враз повалився у воду, яка в той день була не тепліша за п’ятнадцять градусів. Юля злякалася, побачивши його вирячені очі, — та вже в наступну секунду Стас опанував себе і під зливою напучувань, що летіли з пірса, став видиратися на мокре слизьке суденце…
У той день вони простовбичили на пірсі до темряви. Мешканці пансіонату пообідали й повечеряли, Юля з сином закусили біляшами, купленими в рознощиків, а Стас і зовсім нічого не їв — одиноке вітрило виднілося вже біля дальнього причалу, координацію й хватку Юлиного чоловіка багаторазово оцінила юрба, особливо Іра та Олексій. Алік нарешті знайшов собі хлопця для забав, і тільки Юля відволіклася, як якась бабця вже бігла зі скаргою — в неї влучили каменем… «А якби по голові?!»
Стаса витягнули на берег тільки зусиллями інструктора, якому все набридло і треба було замикати сарай. Дорогою додому Юлин чоловік здавався цілковито щасливим. Похмурий Алік теж розвеселився — тато жартував із ним і грав у доганялки, на веселу ворушню батька та сина обертались перехожі, а Юля йшла позаду й думала, що проминулий день був нічогенький, що ходити до пансіонату краще, ніж товктися на міському пляжі, і що добре б з’їсти чого-небудь гаряченького…
По товстому жилавому стовбуру стрибала, розважаючись, білка. То пірнала в сутінки, то показувалася знов; Алік спробував її нагодувати — марно.
Лебеді спали просто посеред ставу — сховавши під крило голови, склавши петлею пухнасті шиї, повільно дрейфуючи вслід за ледве відчутною течією.
Другого дня вранці в готелі «Північна Столиця», великому й шумному готелі навпроти ринку, з’явився новий постоялець — товстий заможний землевласник, який вписав у готельну книжку нікому не відоме ім’я й незрозумілу мету поїздки — «розважальна подорож». Таких, хто потребував розваг, багато було в «Столиці» — я гадав, що на товстуна не звернуть уваги.
Так воно спочатку й було.
Замкнувшись у номері, я скинув разом личину (проклятий тягар!), чоботи й плащ. Не роздягаючись, повалився на ліжко поверх вигадливо вигаптуваного укривала; номер коштував у півтора раза дорожче, ніж мої апартаменти в «Ховрахові», зате тепер я міг сподіватися на певну анонімність. На певну, тому що жодного великого мага моя личина не обдурить.
Добре, що на світі не так багато справді великих магів.
Я лежав, закинувши руки за голову, і дивився, як ворушаться пальці моїх ніг під нитяними панчохами. Безсонна ніч давалася взнаки — думки текли рівненько, дисципліновано, жодна не наважувалася піднестися над іншими, піднятися до рівня шляхетного безумства й набути таким чином статусу Ідеї…
Пролежавши години півтори, я піднявся, умився холодною водою з глека, поміняв сорочку, натягнув личину охочого до розваг товстуна й відправився до міського префекта.
Спершу — в подобі гладія — я прогулявся по центру; потім, знайшовши цілком пристойний дощаний відходок на задвір’ї якоїсь контори, скинув личину й попрямував до префектури. Мене перепровадили до приймальні, де довелося понудьгувати хвилин з п’ятнадцять; б’юсь об заклад, весь цей час префект спостерігав за мною через дірочку в гобелені й намагався довідатися — хто такий, який магічний ступінь, чим славиться? І, певно, інформатори в префекта працювали добре, бо, зустрічаючи мене, усміхаючись і пропонуючи крісло, префект уже прекрасно знав про Заклинання Кари, щасливим власником якого нещодавно зробився його гість.
— Е-е-е, пане Хорте зі Таборе, чи не хочете вина, вершків, тістечок?
