Дідусь-кульбабка усміхався зовсім по-батьківськи — я піймав себе на тому, що його усмішка не дратує мене, як раніше, а навпаки, не без приємності.
Я озирнувся — звичайно, дзеркало в гардеробній настроєне ловити личини. Тепер у ньому віддзеркалювалися всміхнений дідусь, полірована стійка — і товстий землевласник, причому цей другий був схожий на шмат підталого холодцю — крізь одутлі обриси приземкуватої фігури виразно просвічувало чорне незмінне ядро.
Я заплющив очі, а коли розплющив їх, із дзеркала дивилося на мене моє власне відбиття: одне око жовте, друге синє, куртка потерта й чоботи вкриті пилом. Я прийшов до клубу, вдягнений не за протоколом; дідок докірливо похитав головою, і за секунду звідкись вискочив хлопчик із двома величезними щітками — взуттєвою та одежною. Поки мене чистили, я з замішанням зрозумів, що не можу визначити магічний ступінь дідуся-кульбабки. Не можу — і квит.
— Ой, — сказав хлопчик.
На одежній щітці звивався яскраво-червоний тонкий черв’як.
— Дай-но, — сказав дідусь несподівано сухо. Стряхнув черв’яка у круглу урну для сміття. Щільно закрив мідну кришку.
Я відчув, як наливаються кров’ю вуха. Хлопчик ховав очі, старий удавав, що нічого не сталось; я кліпав очима й ніяк не міг зрозуміти, як примудрився не помітити вистежного замовляння-ниточки. Коли мені її привісили? Учора? Сьогодні вранці? Удень? Значить, префект (а кому ще спало б на думку стежити за мною?) уже знає, що я послідовно відвідую знайдені в архіві адреси…
Сьогодні я зробив візит останнім п’ятьом фігурантам із мого списку. І тепер на боці в мене був гаманець-переросток — куплений принагідно шкіряний мішечок. Він був повний і важкий; він глухо брязнув, коли хлопчик випадково задів його щіткою.
— Тпрусь…
Хлопчик зник разом зі своїми знаряддями; я незграбно розвів руками:
— Буває…
— Буває, — підтвердив дідок без звичайної своєї усмішки. — Здоров’я вашій сові, пане зі Таборе, головне — здоров’я… Приємно провести час.
І, начищений мов монета, діткнутий і злий, я попрямував до великої зали.
Перша людина, яку я побачив, переступивши поріг, була пані з дрібничками. У тій самій чорній сукні, за тим самим дальнім столиком, вона, здавалося, нікуди й не відходила звідси після нашої першої зустрічі. Так і сиділа всі ці дні, попиваючи червоне вино, і на виду так само лежала гримаска легкої огиди.
— О, наш щасливець зі Табор! Здоров’я вашій сові, друзяко!
Я круто розвернувся; мене вітала зовсім незнайома компанія, панів магів було п’ятеро, їхні розчервонілі обличчя світилися п’яною нав’язливою добродушністю. Мій кивок у відповідь був сухий, мов безмежна пустеля:
— Здоров’я вашим совам, панове…
Полишаючи компанію праворуч і ззаду, я розкланявся з кількома напівзнайомими завсідниками, узяв келешок лимонаду з підноса засапаного лакея — і наткнувся на погляд мага першого ступеня, який одиноко сидів за величезним, на двадцять людей розрахованим столом.
Маг із префектури першим відвів очі. Я стиснув щелепи; згадався червоний черв’як на одежній щітці, знічений хлопчик, старий гардеробник без усмішки: «Буває…»
— Ласкавий пане, пробачте, не знаю вашого імені. Здоров’я вашій сові… Я можу сказати вам декілька слів — наодинці?
Навряд чи він злякався. Але напружився помітно:
— До ваших послуг, пане Хорте зі Таборе…
Виходячи, я встиг піймати погляд Ори Шанталії. Крізь звичайну холодність у нім проглядав подив.
— Навіщо ж до вбиральні? — у замішанні сказав маг із префектури. — У клубі є чимало приміщень, де ми могли б…
Не слухаючи його, я переступив поріг відходку. Треба сказати, вбиральня для панів магів була облаштована так, як не всякий барон обладнає свою вітальню. З оздоблювальних матеріалів переважали мармур, оксамит і шагрень.
І досі не дивлячись на пана шпигуна, я витягнув із футляра глиняний «муляж» — знаряддя Кари. Якийсь час милувався огидною іграшкою, потім повернувся до співрозмовника, і вираз його обличчя певною мірою втішив мене.
— Пане Хорте зі Таборе, ці дешеві натяки…
Я спорожнив свою склянку лимонаду шпигунові в обличчя.
— С-с-с-с…
К[аплі підсолодженої рідини ще висіли на його вусах, а бойовий жезл уже дивився мені в живіт; я поклав указівний палець на потилицю глиняної потвори:
— Звинувачується шпигун із префектури — за нахабне втручання в приватне життя вродженого мага Хорта зі Табора…
Звинувачення було правдивим. Бойовий жезл здригнувся, та ховатись у рукав не поспішав.
— Уб’ю на місці, — просичав облитий лимонадом маг.
— Давай, — я всміхнувся. — І-раз, і-два, і…
— Ти не посмієш, — крізь зуби видавив шпигун. — Заклинання Кари… проти члена клубу…
— Тебе викинуть із клубу, — сказав я так певно, що сам собі здивувався. — Ти ганьбиш звання вродженого мага, наволоч.
Мій співрозмовник сильно зблід, та здатності думати таки не втратив:
— Ти шантажуєш мене, як до того префекта. Ти не реалізуєш замовляння зараз!
— А раптом? — спитав я, зручніше перехоплюючи муляж.
Між нами затягнулася секунда. Довга, наче струна. Я всміхався, і під цією усмішкою маг із префектури все сильніше бліднув.
