Я не намагався сподіватись, що префект забуде свою погрозу. Він пережив декілька вельми прикрих хвилин — і свідками його страху були підлеглі; він сам був винен, та я трохи шкодував тепер, що дав волю емоціям. Такий префект схожий на цеглину на даху. Не треба розхитувати його — зірветься в найгіршу мить…
Хоч мій новоз’явлений недруг і володів каналами для скорої помсти, у мене були підстави думати, що квапитися він не стане; проте, увійшовши до «Північної Столиці», я виставив п’ять сторожових заклинань — біля входу, у коридорі, під вікном, біля дверей до номера, під власним ліжком — і тільки тоді, добряче втомлений, гукнув покоївку й звелів принести письмове приладдя.
Моя здобич була варта того, щоб дістати заради неї і впливового ворога. Поскрипуючи поганеньким готельним пером, я добував із пам’яті імена й дати — добував, щоб перенести на чистий аркуш.
Папери, що їх я проглянув у темряві, мали, як правило, типовий запис: «Отакий і такий заявив, що його родич та-кий-то отакого місяця й такого числа зник за невідомих обставин. Шкоди майну не завдано… Указану особу оголошено в розшук». Серед інших документів я знайшов і заяву ювеліра Ягора Дрозда про зникнення його законної дружини Філ-ли. Папір був перекреслений червоною смугою, внизу була дописка: «Зникла повернулася додому ціла й здорова. Розшук припинити». Згадалася саркастична усмішка нещасного ювеліра: «Та як вони шукають»…
Серед документів про безслідне зникнення (грубий стіс — усього лише за останніх декілька місяців!) штук двадцять були перекреслені отакою червоною рисою. Не скажу, що зберегти їх у пам’яті було легко — проте ось імена з адресами, виписані в стовпчик, і тепер залишається тільки обійти їх і з’ясувати, хто зі зниклих…
Раптовий напад тривоги урвав мої азартні міркування. Я не одразу зрозумів, що це спрацювало сторожове замовляння, встановлене біля входу до готелю; за секунду збентеження посилилося — вітаннячко від сторожа, встановленого в коридорі.
Я розвернувся лицем до дверей. Не підводячись із крісла, з’єднав долоні й зімкнув пальці; мій батько не визнавав ні жезлів, ні батогів, ні інших модних дрібничок. Мій батько був натураліст і в тому ж дусі виховав єдиного спадкоємця…
Невже хтось із магів поза ступенем здатен опуститися до державної служби?! Ні, найпевніше це той самий, що супроводжував мене в архіві… Перший ступінь, підкріплений бойовим жезлом у широкому рукаві.
А мій глиняний дружок на столі… Де?! Куди подівався?! Капелюх — на підлогу, шийну хустину — геть… А, ось він, сховався під недбало кинутою серветкою… Милостива сово, за кілька секунд пошуків я змокнув, мов загнаний кінь!
Спрацювало сторожове замовляння перед дверима, я зосередився — та візит не відбувся. Той, хто прийшов до мене в гості, здатен був передбачити, яку зустріч я готовий йому зробити.
Усе, вже йде. Кроки, що демонстративно віддаляються по коридору — при тому що досі візитер пересувався зовсім безгучно. Послідовний відбій трьох сторожових замовлянь. Тиша, тільки десь під вікном лаються торгівки…
Це, звичайно, не напад. Так, примірочка, перевірка слуху.
— Здоров’я й усяких гараздів вашій сові, любий Хорте зі Таборе! Будьте ласкаві, зніміть личинку, у нашому клубі не заведено…
