Магам можна все полностью

Ледь відпочивши з дороги, я послав ворона зі звісткою для Ятера; Іл швидко прискакав, але довго прив’язував коня. Ще довше йшов від воріт до порога. У дверях взагалі спинився, ніби згадавши, що залишив удома дещо важливе і цілком потрібне; насупившись, вирішив усе-таки привітатися першим:

— Вітаю, чаклуне!

І затнувся, уважно мене роздивляючись. Ох, була б в їла така можливість — вївся б у мої думки, як личинка в кору дерева; із чим приїхав, запитували напружені очі. Чи знайшов кривдника, чи покарав? І чи пам’ятаєш усе, що я отут, біля порога, наговорив тобі минулої нашої зустрічі?

Я, звісно ж, прекрасно пам’ятав, але нагадувати не квапився. Устигнемо.

— Заходь, — запросив я втомлено. — Поговоримо…

Ми всілися в кріслах один навпроти одного. Від Ятера пахло потом, пилом і якимось запаморочливої міцності парфумом.

— Дівку завів?

Ятер насупився:

— Звідки ти… Ти що, стежиш за мною, чаклуне?!

— Робити мені більше нема чого, — я покривився. — Глянь-но сюди, — і висипав на стіл пригорщу каменів.

Іл спершу схилився над розсипом, потім сахнувся з марновірним жахом. Довго глядів, не наважуючись торкнутися; нарешті взяв двома пальцями яскраво-синій камінчик із вирізаною на ньому собачою мордою (а може, не собачою зовсім, а вовчою, тут як подивитись).

— Так ти часу не гаяв, чаклуне…

У голосі їла бриніло погано приховуване захоплення; він перебирав камінчики, мов теплі вуглинки, здавалося, що він ось-ось подме на пучки пальців. Коли барон нарешті підняв погляд, у звернених до мене очах виразно читалися захват й острах: Ятер витріщався на мене, як хлопчик на заїжджого штукаря:

— Що це?

— Камені, — повідомив я.

Ятер насупився, здійснюючи надсильну, очевидно, розумову дію:

— І… що?

— Що? — здивувався я.

— Хто, — виразисто вимовив Ятер. — Хто це… чия робота? З кого за батька мого справиться… Чи уже справилось?

— Не так швидко, — сказав я із зітханням. — Бачиш, як справа повернулась, не тільки твого батька, він багатьох знедолив…

— Що мені до багатьох, — сказав Іл, випинаючи губу.

— Шукаю його, — сказав я понуро. — На слід уже вийшов… Справимо з нього, не сумнівайся. Він великий маг… та нікуди не дінеться, будь певен.

Захват у баронових очах пригас; Іл понурив очі:

— Хорте… Я тобі минулого разу наговорив тут… Пробач ти мені, телепню. Ти знаменитий чаклун… пробач, добре?

Попрощавшись із Ятером, я взяв із собою плавальний світильник і спустився до льоху.

Слоїк розміщався в комірці із залізними дверима. Насправді це був не слоїк навіть, а кругла миска сизого скла, такого товстого, що роздивитись що-небудь через припорошілі стінки було неможливо. Слоїк накритий був залізною покривкою з вензелем Таборів; під покривкою от уже багато віків зберігалися всі кошти нашої родини.

Я зняв покривку — вона важила, як добрий рицарський шолом. Із посудини повіяло болотом. Затхлим, холодним і без жодної жабки.

Я гукнув світильник — так, щоб він зависнув над самою водою, — і заглянув усередину.

Так. Негусто. Негусто ж, бачить сова, і нема чому дивуватися — гроші ростуть, коли про них турбуються. Коли їх щодня перераховують, міняють воду, коли про них думають, кінець кінцем…

А я, збираючи кошти на сплату членських внесків, забагато із слоїка вигріб. Майже нічого не лишив на розплід, хоч і знав прекрасно, що чим більше в слоїку залишиш — тим відчутнішим буде приріст…

Який тобі приріст, коли корм у картонній коробочці злипся плескачем, а воду не міняли вже декілька місяців. Хоч як бридко, та доведеться за це взятися — мити, й міняти, й перераховувати, і все руками, тому що гроші чомусь не люблять замовлянь. Доведеться переступити через себе, подолати огиду, — а що робити, адже гроші потрібні…

Ось так умовляючи себе, я занурив руки в брудну воду — вище ліктя. Залоскотали, піднімаючись із дна, сморідні бульбашки; мружачись, я виклав на покривку дві жмені золотих монет.

Усі дрібні якісь. Доведеться повозитися.

Вечір я провів у бібліотеці; спадок, який дістався від моїх предків-магів, займав усього кілька полиць — зате що це були за книжки!

Обережно, том за томом, книжку за книжкою я виклав їх на заздалегідь розстелені вовчі шкури. Під стелею висіло п’ять світильників, розпалених на всю силу; у їхньому світлі клубочіла не осідаючи пилюка.

Сопучи й мружачись від сверблячки в кінчиках пальців, я дістав на світло велику волохату шукачку. Схожа на пацюка тварина поповзала по книжкових спинках, по золотих обрізах, по розгорнутих жовтих сторінках, тицяючись носом, розшукуючи, винюхуючи. Там, де, як гадалось, містилася потрібна мені мудрість, шукачка спинялася, щоб залишити позначки-екскременти — тверді, позбавлені запаху, зі слабким сяянням у темряві.

Весь пошук забрав у тваринки десь півгодини. Під кінець вона стала повільніше рухатись, оступатись на спинках книжок, пускати шерстинки; з бідою закінчивши виконання наказу, шукачка писнула й розпалась на порох.