А якось у понеділок, о восьмій вечора, в її квартирі пролунав дзвінок у двері; у відповідь на перелякане «Хто там?» Стас незворушно поцікавився: «Лікаря викликали?»
Ще через два тижні він оселився в неї. Спершу Юля затопила сусідку знизу — засмітилася труба; сусідка, зрозуміло, нетямилася з люті й загрожувала Юлі лихами, серед яких найменшим був візит міфічних (або не міфічних?) «братків».
Стас прийшов саме в розпал сварки, і через дві хвилини після його появи сусідка збавила тон, а через півгодини конфлікт було вичерпано повністю й остаточно. Стас мовчки полагодив трубу, вимив руки, й вони без жодного слова повечеряли — чим Бог дав…
А коли чай було допито, Юля запропонувала несміло: може, тобі сьогодні не йти? Пізно…
І він лишився.
Більше вона ніколи не поверталась до розмови про його колишню родину. Вона визнала за ним право на цю таємницю; крім того, чесно кажучи, вона просто боялась. Вона помічала — бувають моменти, коли Стасові краще не перечити, він настільки певен у своїй правоті, що всякий натяк на сумнів сприймає не просто хворобливо — агресивно…
Ще через півтора місяця вони одружились.
Давніше їй здавалося, що самотність — найприродніший для людини стан. Вона боялася, що, позбувшись його, втратить часточку себе; вийшло навпаки.
Вона здобула те, чого не вистачало їй — вона зрозуміла це не одразу! — уже багато років. Вона здобула певність. Вона здобула справжній дім, цегляні стіни якого збігалися з кордонами її, Юлиної, вільної та спокійної території.
Вона здобула гору, вкриту лісом, власну гору, до якої в будь-яку хвилину можна притулитися спиною.
Усі речі в оселі взяли на себе часточку Стаса. Найнудніші предмети набули подоби душі — тому що Стас торкався їх, тому що вони були йому потрібні; Юля, яка раніше ненавиділа прання, полюбила стояти на балконі, милуючись вивішеною для сушіння білизною.
Погойдували рукавами сорочки — в кожній з них була часточка Стаса.
Білими лаштунками, у три ряди, висіли пелюшки. Повернувшись із роботи, Стас, щойно повечерявши, виходив із коляскою; сусіди схвально перешіптувались.
Однорічний Алік бурмотів, усміхаючись від вуха до вуха: «Тато».
А через деякий час вони вже разом клеїли якісь пенали й конверти — наочні посібники для дитячого садка, для всієї групи. Стас міг майструвати годинами, і вигадка його часом вражала уяву. Він подарував Аліку рюкзачок, зістрочений із старих джинсів, із наклеєною на клапан мордочкою ведмежатка, причому очі в мишка рухались, а в пластиковому кухлику переливався «мед»… Алік тягав до садка саморобні іграшки, при вигляді яких не тільки діти, а й вихователі роззявляли роти; разів два або три Стас навіть проводив щось на кшталт консультацій в садківському гуртку «Умілі руки», і Алік тоді ходив гордий, осяяний татовою славою.
У них були від Юлі якісь чоловічі секрети; очевидно, і смаки в батька та сина збігались: вони разом ходили купувати книжки й касети з мультиками. Один тільки раз касету вибрала Юля — мультик про Лепрекона, злостивого гнома; їй, звиклій до милих дідусів з «Білосніжки», невтямки було, що гнома можна злякатись, але Алік злякався до істерики, касету урочисто викинули, і з того дня Юля зареклася втручатися в «репертуарну політику» — нехай чоловіки самі вирішують…
Злостивий гном — незбагненне жорстоке чудовисько — наснився їй раз чи двічі. Напевно, тому, що їй дуже шкода було переляканого, зарюмсаного Аліка. На щастя, історія не мала продовження — хіба що син навідріз відмовився дивитись «Білосніжку», утім, ніхто його і не силував…
Коли Аліку було чотири роки, вони разом зі Стасом стали ходити до басейну.
Коли Аліку було п’ять, вони заходилися вчитись пісень під гітару; в оселі що два дні бували Алікові друзі й приятелі, і навіть недруга одного разу притягли — здоровезного пацана-сусіда, який за щось Юлиного сина незлюбив. Пам’ятаю, тоді п’ятирічний Алік прибіг із ревом і кинувся до батька з вимогою покарати кривдника, а Стас замість цього організував якусь культурну програму, наївну й неправильну на перший Юлин погляд, але, як виявилося, дієву — понурий «хуліган» якщо не став Аліковим другом, то й досаждати йому, в усякому разі, надовго перестав…
…Було дуже темно. Непрозірно.
Алік заворушився на розкладачці. Кашлянув раз, другий, закашлявся; Юля напружилась, готова схопитися й бігти, та Стас у напівсні трохи сильніше здавив її руку, щоб вона залишалась на місці:
— Юльцю… Спи… Спи, спи, дівчинко, усе гаразд…
І вона слухняно заплющила очі.
За час моєї відсутності ні в домі, ні в дворі, ні на городі нічого не змінилося. Грядки стояли без жодного будяка; достиглі овочі знялися з кущів і повиповзали на стежинку — так веліло їм особливо витончене замовляння. Над стежинкою кружляли мухи. Мій урожай, на превеликий жаль, починав підгнивати.
