Магам можна все полностью

Ювелірша пригадувала цепного дракона. Прикмета сама по собі настільки сильна, що зійде й за доказ. Не так уже багато їх, драконолюбів. Ось і сабая підтверджує: «Тепер. часом клуб наліч. 9 дійсн. членів…»

Добре, Март зі Гороф. Можливо, що до тебе першого буде мій візит. Так, найпевніше, до тебе — тому що Ондру в сабаї згадано тільки одного. Без прізвиська. «Походж. невідом. Предки невідом. На сл. у кн. Дривегоціуса…» Рядок затремтів. Просто на моїх очах на сторінку вистрибнули слова «перебував» і «покійного». «Перебував на сл. у покійного кн. Дривегоціуса». Ні про місце проживання, ні про родичів, ні про захоплення — ні слова. Ось такий загадковий Голий Шпиль. Ну й нехай; номером першим у нас буде драконофіл, а там подивимось…

Я перевів подих. Знайшов серед інших імен власне ім’я: «Хорт зі Табор, позаступен. маг, зак. спадкоєм., старш. і єдин. син, родовий маєток в околицях нас. п. Ходовід, що знаход. в р-ні Трьох Пагорбів, майно оцін. як значне, спадковий член Клубу Кари, власник разов. заклин. Кари на термін до 6 міс. Діти: нема». Ось і весь я — три рядки вриваного тексту, і песимістичний, мов удар сокири, підсумок. Діти: нема…

Будуть, подумав я понуро.

Знову зітхнув і взявся шукати серед імен на літеру «Ш».

Шанталія був один. «Лів Шанталія, покійн. Маг 1-го ст., зак. спадкоєм. єдин. син. Могила невід. Діти: нема».

Якийсь час я витріщався в книжку, намагаючись зрозуміти, бреше сабая — чи брешуть мої очі.

Так і не зрозумів.

Відкинувся на спинку крісла.

Самозванка?

Можливо. Але навіщо?

Чи сабая не тратить своїх безцінних сторінок на згадки про дочок? Якщо дочки не вспадковують природної магії… то для сабаї вони не існують?

Можливо.

Я став проглядати сторінку по сторінці — і не знайшов жодної згадки про чию-небудь дочку. Або сини, або «Діти: нема». Ті кілька жінок, яких відзначили згадуванням тут, були призначеними магами другого-третього ступеня…

Ах, от воно що. «Ора Шанталія, призн. маг 3-го ст.». Усе. Шість коротеньких слів, одна цифра. Третій ступінь для жінки — це навіть почесно.

Ось і все; я закрив сабаю. Тепер слід було потурбуватися про її схоронність; мій батько колись недоглядів, не повторюймо чужих помилок…

З важким томиком під пахвою я сходив до підвалу — давним-давно мої пращури тримали там в’язнів. Висмикнув не зачеплений іржею ланцюг із забитого в стіну кільця; подзвякуючи сталевими ланками, повернувся в будинок. У своєму кабінеті якнайміцніше обкрутив сабаю ланцюгом, вільний кінець обгорнув навколо ніжки дубового столу, навісив замок і наклав добре замикальне замовляння.

Подумавши, пообкладав ув’язнену книжками — вони сховали сабаю від чужих очей і, як я щиро сподівався, надали її ув’язненню хоч якоїсь подоби комфорту.

Коляска зупинилась перед домом. З вікна кабінету я мав можливість спостерігати, як пані в чорному підводиться з подушок і нервово озирається. Як вона похмурніє, роздивляючись закриті віконниці першого поверху, і як проясняється її обличчя при вигляді моєї здивованої — м’яко сказано! — фізії.

— Премилостива сово, — ці слова я радше прочитав по її губах, аніж почув, тому що говорила вона собі під ніс. — Премилостива сово, добре, хоч ви тут, нарешті пощастило…

Я дивився, як вона розплачується з візником. Як, підхопивши саквояжі, іде до будинку; як зупиняється перед ґанком і, задерши голову, дивиться мені в очі:

— Ну? Може, ви зволите спуститися й зустріти гостю?

Я перевів подих — і зволив. За декілька хвилин Ора Шанталія сиділа у вітальні, і, присягаюся совою, її погляд був такий вимогливий, ніби це я заявився без усяких на те підстав до її затишної оселі.

— Що трапилося, пані Шанталіє? — спитав я як міг чемно.

Вона мовчала, підібгавши губи.

— Тобто нічого не трапилось, і ви просто так, старим звичаєм, розшукали мою адресу… До речі, хто вам дав її?

— У клубі, — сказала вона, ледь розтуляючи губи.

— У клубі… Так, значить, ви просто так, з доброї приязні, зважилися мене навідати?

— Чи ви коли… — сказала Ора повільно, — ви коли відчували ніби погляд у потилицю? Чийсь пильний темний інтерес?

Вона так це вимовила, що я, на свій сором, на секунду похолонув.

— Що ви маєте на увазі?

Вона сухо осміхнулась:

— Після того, як я так блискуче виконала ваше доручення… Зіграла доручену мені роль пані з камінчиками… Мені не дають спокою. Переслідують якісь незнайомці, тероризують розпитуваннями щодо цих проклятущих… Потім я виявляю, що за моєї відсутності в кімнаті хтось був, причому хазяйка присягається, що нікого не було. Потім мені мало не на голову падає цеглина… Щодня я відчуваю себе все паскудніше… Ви можете мені пояснити, до якої халепи ви мене затягнули? Під чий удар підставили? Чи це заведено серед нинішніх кавалерів — віддавати використану даму в повне розпорядження конкурентам?

— Даруйте, Оро, — пробелькотів я. — Які конкуренти?

— Вам видніше, які, — вона відкинулась на спинку крісла. — Ви сильно зашкодили мені, Хорте. Ви дуже підвели мене.

Я мовчав.

— Чому ви не розповіли мені всього одразу, Хорте?

Я роздратовано скрипнув кріслом: