Магам можна все полностью

Я відклав перо. Якийсь час дивився на гірку каменів, яка тьмяно мінилася віддзеркаленим післяполуденним світлом; потім зітхнув і продовжив:

«…І попри виниклий розбрат, що змусив нас схрестити зброю, вважаю за свій обов’язок продовжити розслідування щодо таємничого зникнення, а згодом повернення, а також запаморочення розуму й подальшої загибелі вашого шанованого батька… Ділом честі вважаю завершити розслідування, покарати злочинця й по змозі віддати вам його голову».

Я подумав ще — і поставив підпис.

Склав лист у конверт, відтиснув печатку; тепер треба було відправити з посланням ворона і, не дожидаючись відповіді, братись до виконання обіцянки…

Виходячи з кімнати, я кинув останній погляд на камінчики — і обмер у дверях.

Слабенький серпанок чужої волі, який оповивав гірку каміння ніби хмаркою, надувся, наче вилізле з орбіти криваве око. Я схопив повітря ротом — враження було таке, ніби мене грубо схопили за обличчя; в наступну секунду мана згинула.

Я перевів подих. Добрів до крісла, тремтячою рукою торкнувся самоцвітів — промені магічної волі, що виходили з них, нікуди не ділися, але вона була тінню, шепотом, тим часом як побіжний погляд був спалахом, вибухом, оглушливим ударом…

«Чи ви коли відчували ніби погляд у потилицю? Чийсь пильний темний інтерес?»

— С-с-сово-о, — прошипів я крізь зуби.

Мільйон років тому (початок цитати)

Столик кафе був пластмасовий, клишоногий, яскраво-синього кольору. Алік відверто нудився; Стас розмовляв з Ірою й Олексієм, і Юлі здавався безкінечним час, що простягнувся між замовленням шашлику та появою (нарешті!) гарячих куснів м’яса на пластмасовій м’ятій тарілочці.

З появою шашлику стало легше. По-перше, Алік захопився їдою й перестав скиглити. По-друге, Юлі можна було не підтримувати бесіди.

Говорили про політику. Юля терпіти не могла таких розмов; в Олексія на всі питання була своя думка, безмежно авторитетна, до найменшого пунктику обґрунтована. Стас слухав киваючи — у нього теж була своя думка, і в Іри була своя думка, і тільки в Юлі жодної думки не було, тому що через півгодини треба було вкладати Аліка спати, а від кафе до дому було сорок хвилин ходом через парк…

Їй не подобалась Іра. їй не подобався Олексій. їй не подобалося, що Стас знов замовляє двісті грамів горілки.

— Стасе, нам, напевно, пора вже… Пізно…

— Чого ти соваєшся? Чому ти нервуєшся? Сидиш мов на голках… Шашлик же тільки принесли!

— Алько хоче спати.

— Нічого я не хочу спати, — роздратовано повідомив Алік і на підтвердження копнув ніжку столу, через що склянки підстрибнули, а наповнені пластикові тарілки важко здригнулись.

— Ти що робиш?! — прикрикнув Стас. — Сиди спокійно!

Алік скривився, збираючись заревти.

— Стасе, — сказала Юля так спокійно, як тільки могла. — Давай так: ми з Альчиком підемо вперед…

— Давай так: ти не казатимеш дурниць. Нікуди ви вночі не підете, а ми зараз спокійно поїмо й разом підемо…

Іра дивилася, трохи всміхаючись.

Юля мовчала. Стас говорив спокійно й весело, та вираз його очей насторожив її; вираз його очей нагадав один прикрий випадок, до того прикрий, що Юля воліла не згадувати його.

То була історія з Сашком.

Сашко був шкільним другом Стаса. Коли Стас знайомив Сашка з Юлею, вона, пригадується, здивувалась: така довга шкільна дружба буває зовсім не часто. Пригадується, в якусь мить вона навіть заревнувала: Сашко знав про Стаса куди більше, аніж вона, його законна дружина. Пригадується, вона ледве втрималася, щоб у приватній бесіді не налягти на нового знайомого з розпитуваннями про першу Стасову дружину; слава Богу, їй стачило розуму не робити цього.

Сашко виявився «своїм хлопцем» — вони легко знаходили цікаві обом теми для розмов, вони читали ті самі книги, вони мали схожі погляди на життя. Сашко подарував новонародженому Аліку двадцять п’ять чудових повзунків і двадцять п’ять сорочечок, і чотири пачки памперсів, і великого жовтого лева з поролоновою гривою; Юля звикла до Сашко-вого голосу в слухавці, звикла разом планувати вихідні, Юлі подобалось і навіть лестило, що в її чоловіка є справжній друг і що вона, дружина-прибулиця, так удало вписалася в багаторічні стосунки двох чоловіків, що не тільки не напружила їх — сама знайшла приятеля…

Потім сталося це.

Було якесь свято, добре накритий стіл; трирічний Алік сидів на підлозі, возив по паласу іграшкову машинку на трьох колесах і натужно гудів. У кутку бурмотів телевізор; Юля терпіла його, тому що чоловіки — Стас і Сашко — чекали останніх вістей. Потім Юля питала себе: а якби зникло світло? Якби забалакались і пропустили новини? Якби не змогли зустрітися саме в цей день — що було б тоді?

Це відбулось перед Юлиними очима. Ішлося про чиюсь далеку війну; Стас обстоював свою точку зору, Сашко заперечував. Юля, хоч політичними тонкощами не цікавилася, інтуїтивно розуміла, що Сашко, мабуть, має рацію…

Вони й раніше сперечались.