Дубова, обкована залізом скринька, де зберігалася
Я вчинив гарячковий обшук у кімнаті. Вона не встигла піти далеко, адже ще вранці вона була під замком!
І я знайшов її — в каміновій трубі. Як вона туди потрапила — не збагнути; я лаяв її останніми словами, я грозив кинути її у вогонь, я вмовляв потерпіти ще трохи… Я дарма тратив час,
Я розгорнув книжку-втікачку на літері «Г». Горофи.
Так, у Марта зі Горофа було дев’ять братів, «нині покійн.». Дев’ять братів, і всі перемерли! Чи природною смертю — сова знає. Думаю, Март зі Гороф не стане говорити відверто про це…
«Діти — Вел зі Гороф, позаступен. маг, нині покійн. Баст. — Аггей (без роду), маг 3-го ст.»
Не щастить Марту зі Горофу з родичами. Братів забагато, синів замало; власне, на сьогодні в нього один син, і той бастард…
Десь унизу грюкнули двері. І задрижали під важкими кроками старі дубові сходи; шалена надія, що людина йде до себе в номер спати, не виправдалась.
— Гей! Гей-гей! Пані Оро, я вам винця приніс, того самого, відімкніть-но!
Голос хрипів і кілька разів зірвався; парубчак — а це був саме він — старався говорити тихо, але уявлення про шепіт його в дитинстві не навчили.
— Гей! Гей-гей! Премилостива со-ово, тут замовляннячко навішено! Гей, пані Оро, зніміть-но замовляннячко, розбійників у нас не водиться, всі свої…
Я нашорошив вуха. Так, от скрипнуло ліжко; так, от зітхнула жінка. А от і голос, утомлений, напружений:
— Аггею, я вже сплю.
— Та чи не соромно спати? У нас уночі не сплять, у нас місто, знаєте, веселе… вставайте, пані Оро, отак усе життя проспите, піднімайтесь… Та зніміть це гівняне замовляння, а то я його зара’ сам зніму!
Знімай, подумав я похмуро. Вирискався один такий… Аггей.
Аггей?
«Аггей», — радісно підтвердила
Ну звісно ж. Уроджені маги просто так із неба не падають; законний синочок на світі не прижився, зате обіч кинуте сім’я зійшло й заколосилось… Ой, заколосилось, думав я, слухаючи лемент п’яного молодика. Щоб твоя сова здохла. Щоб у всього вашого поганого роду передохли сови…