За плечем у Ятера висіло сонце, маленьке й лихе. Проти сонячного проміння монументальна фігура мого друга-вбивці здавалась пласкою, ніби вирізаною із жерсті… М’язи мого живота зсудомило — так вони хотіли відштовхнути залізо, що падало з неба.
Одна мить.
Використати магію в чесному двобої — значить, зганьбити себе.
Одна мить…
Поєдинок поєдинком, але зараз на росяній травичці з’явиться розполовинений Хорт зі Табор, а це неправильно й несправедливо, це не годиться нікуди, я не самовбивця, кінець кінцем, і не дурень, жарти скінчились, почалось неподобство…
І тоді я безгучно ворухнув губами.
Моє замовляння «проти заліза» здатне втримати падіння ковальського молота. Я чекав, підібравши живіт.
Цвіркуни завбачливо мовчали.
Іл шумно зітхнув — і відступив, опускаючи зброю. У першу мить мені здалось, що він побачив мою броню і зараз обуриться на таке явне порушення правил; я помилився. Іл не був магом і не помітив протизаконного захисту.
Він просто передумав мене вбивати.
Він нерозбірливо рикнув, повернувся до мене задом і попростував геть; широка спина його мала вигляд утомлений і пригнічений.
Я полежав ще, а потім обережно, боячись злякати метелика, що присів поряд, скасував замовляння проти заліза.
Іл ішов. Ступав, люто давлячи ногами польові квіти. За його спиною відновлювали свій скрекіт цвіркуни, а на протилежному березі річки, у кущах, перемовлялись пташки.
Іл нічого не зрозумів і не помітив. Іл — провінційний барон, якому й годилося бути завзятим герцівником. А я бився з отаким бичком майже на рівних — це робить честь моїм фехтувальним навичкам, моїй силі, спритності, відвазі, врешті-решт! Я протримався досить довго, а схватка з Ілом — не кулачна бійка зі столичними магами…
Іл зупинився біля води. Роздратованим жестом наказав слугам, що збіглись були, забиратися геть.
Я зупинився в нього за спиною — за п’ять кроків.
— Скотина ти, — сказав Ятер. — Я давно знав. Ще коли ти мені вуглину в штани підсовував…
Я мовчав.
— Усе через бабу твою, — тужливо пробурмотів Ятер. — Причарувала вона мене… Ну просто причарувала. Я… батька згадав, як він за сучкою своєю, за Ефою, килимком повзав. От як Ефа батька… Так і
Він круто обернувся. Я побачив, що лице його втратило сіру блідість, але не втратило приреченості:
— Вона на Ефу схожа. Не з обличчя… Так. Удачею. Усі вони схожі, ці сучки… Забирайся, чаклуне. Бачити тебе не хочу.
На грудях у мене кровоточила здоровенна подряпина, праве зап’ястя було суцільним синцем, стогнали суглоби й тремтіли м’язи, та загалом я відбувся легко. Ось тільки сорочку доведеться викинути.
Пані Шанталія піджидала мене на дорозі, біля воріт. Й обличчя в неї було стривожене, навіть перебільшено-стривожене, я б сказав.
— Ви живі, слава сові…
Я зміряв її уважним поглядом.
«Причарувала вона мене». Тобто знаємо ми, як столичні панянки причаровують нехитрих баронів. Ля-ля, тра-ля, дві-три усмішки, і от уже батько родини тягне нову знайому, щоб оглянути з нею мисливські трофеї…
А що? Має право. Барон. І всі в замку, від кухарчука до пані баронеси, з повною певністю підтвердять це право: так, має.
Але я ж тут до чого?! Хто вона мені — дружина? Наречена? Ні. Трохи знаряддя, трохи тягар, трохи… звіринка. Погоня крізь росяну траву, ТОЙ запах…
— Що з вами, Хорте? Ви поранені?!
«Вона мене причарувала. І тебе».
А оце дурниці. Кокетувати, звичайно, ніхто не закаже — усі ці ігри, трава, роса, апельсинові іскорки… А от спробу принадити мене за допомогою магії я вловив би раніше, ніж Ора зважилась би на неї. Так що барон помиляється, ні, помиляється мій друг Ятер…
— Чому ви так дивитесь, Хорте?
— Зі Табор, — сказав я смаглими губами. — І бажано
Вона закліпала віями; у неї був у цю мить такий беззахисний, такий невинно-ображений вигляд…
Недоторка.
Мені захотілося зняти з пояса глиняне втілення Кари — і якщо не відламати йому голову, то хоча б подивитись, як зміниться її погляд. Налякати її по-справжньому. Хоч один раз.
Я пройшов у будинок — Шанталія відхитнулася з мого шляху. Ледь стогнучи від болю, я стягнув куртку; для стягування чобіт слугувала особлива підставочка біля дверей, вона була моторніша за будь-якого лакея, їй тільки ногу простягни…
По-хорошому слід би було розігріти лазню і добре вимитись, та сил зовсім не було, я вирішив, що спершу трохи відпочину, а потім уже… Вирізані з дерева сови, що підтримували запону, поблискували в напівтьмі спальні круглими бронзовими очима.
Іл настільки ж непередбачуваний та імпульсивний, як його божевільний татко. Ора з’явилась у замку як моя супутниця, а значить — для Іла вона під забороною! Він зважився на підлість — і наразився на підлість у відповідь, а потім, вибивши меч із моєї слабкої руки, чомусь вирішив виявити великодушність…
Але я ж не знав наперед, що Іл її виявить! Знав би, так не наклав би замовляння «проти заліза»… Чи ні. Краще перестрахуватись, тому що розрубаний навпіл труп — це вже не маг, а сміття. Маг має бути живим, в усякому разі, поки в нього є така можливість…
І в боротьбі за своє життя маг має право на хитрощі.
