Магам можна все полностью

— Ти, Оро, що ж це?! Надила, а тепер заклинанням завісилась?! У нас це знаєш як називається? Голоблю крутити, ось як… Тільки Аггею голоблю ніхто не крутив, а хто намагався, тому гірше… Я з тобою як із пристойною дамою! А ти що?!

Я піднявся. Примотав сабаю ланцюгом до ніжки столу; потім рука моя — без моєї на те волі — потягнулась до пояса з муляжем.

Глина була холодна, зашкарубла, неприємна на дотик; доторкнувшись до неї, я відчув легкий внутрішній озноб.

Мов хлопчисько біля вітрини зброярні.

Мов наречений на порозі подружньої спальні.

Мов скнара біля входу до скарбниці.

Передчуття. Ейфорія.

— А-а-а, со-ва твоя задрипана!

Хлопчисько вже ломився в двері, точніше, в моє замовляння. Навряд чи в готелі був хтось, хто не почув цих ударів, та жодна сволота не схотіла показати носа. Нехай панове маги самі розбираються…

Аггей не помітив моєї появи — занадто захоплений був пробиванням того, що йому зроду пробити не дано було. На підлозі біля дверей стояли олійний світильник і закоркована винна пляшчина.

— Гей, хлопчику…

Хоч який тихий був мій голос — Аггей почув. Обернувся; ощирився:

— А-а-а, панок…

Наступної секунди в мою шию полетів кинджал. Треба віддати належне спритному шмаркачу — кидок був блискучий, навіть не знаю, зумів би я ухилитись чи ні…

Ухилятися я не став. Дозволив принципу пониженої вразливості показати себе в усій красі.

За дії замовляння «проти заліза» кинджал упав би на підлогу, наткнувшись на невидиму перепону. «Обмежена вразливість» спрацювала інакше: зброя повернулася проти агресора, і Аггей ледь не став жертвою власного кидка. Ну й реакція була в байстреняти: інший би тут і влігся з пробитим горлом…

Кинджал глухо вдарив у дерев’яні двері Ориного номера — та там і лишився. Аггей мигцем поглянув на колодку, що стирчала з дерева, на мене — і на предмет у моїх руках; ні, хлопчисько зовсім не був п’яний. А може, стрімко протверезів.

— Це — Кореневе замовляння Кари, — сказав я, так і сяк повертаючи бовванчика перед зблідлим парубійчиним лицем. — Ти знаєш, що це таке?

Знає, слава сові. Он як пополотнів; тим краще. Можна буде обійтися без довгої лекції.

Аггей задкував, відступаючи до сходів. Якби відвернувся я зараз — тільки п’яти затупотіли б…

— Не спіши… Підійди сюди.

Хлопчисько насупився:

— Ви, пане, не сильно лякайте… Нас тут… у мамки моєї… одного бовванчика на всіх не вистачить, їй’ не вистачить…

— Тобі вистачить, — прошепотів я, і холодок передчуття піднявся із живота вище, вище, ударив у голову, затопив цілком:

— На коліна.

— Чого?!

— На коліна, щеня. Карається такий собі Аггей без роду за грубе порушення нічного спокою…

— Гей, дядьку! Та я пішов уже! Яке пору…шення?

— …Й образливе поводження з жінкою.

Холодна глина потихеньку розігрівалася в моїх руках; я розпалявся, ніби молодий коханець, у якусь мить мені здалось, що справу зроблено, шляху назад нема, зараз я переживу хвилю найвищого щастя, а біля ніг моїх кривавою медузою ляже покараний, розчавлений хлопчисько…

Аггею теж так здалося.

Він завив і повалився на коліна, і скорчився, закриваючи голову руками; я дивився на нього крізь солодкий червоний туман — і потихеньку, по волосинці, розтуляв скрючені пальці.

Ще трохи — і всьому кінець. Голова потвори покотилася б по затоптаних плитах, а я стояв би й…

Далі я думати не став, тому що пальці нарешті розтулились. Я витер долоню об сорочку, прибрав проклятий муляж; щеня-Аггей і досі вив, тихо, та так, що в пожильців готелю напевно мороз ходив поза шкірою.

— Хорте, — глухо сказали з-за дверей.

Я сіпнув плечем, знімаючи захисне замовляння. З-за дверей одразу ж показалася Ора, карі очі її були великими й круглими, наче волоські горіхи:

— Хорте, я перепрошую, це моя провина…

На переляканого хлопчиська вона навіть не глянула. Гляділа, не відриваючись, на футляр у мене на поясі, ніби провіряючи — чи ціла потвора?

— Нічого страшного, — сказав я прохолодно. — Ідіть спати… тим більше що часу для сну в нас майже не лишилося.

…Що це? Кореневе замовляння знущається з мене?

Чи я сам звик, утягнувся? Ужився в роль Судді — й Ката в одній особі?

Що, мені тепер і тижня не прожити, не пригрозивши кому-небудь Карою?

Цікаві речі спадають мені на думку, премилостива сово…

Власне, а що заважало мені покарати самовпевненого маленького розбійника без ніякого Кореневого замовляння? Я незмірно сильніший. Відчув би я подібний, майже фізіологічний трепет, поставивши хлопця на коліна за допомогою власної, з природи даної волі?

Голоси гуляк не змовкали до ранку. Я ледве втримувався, щоб не прислухатись; мені ввижався сиплуватий, із «кукуріками» голос паскудного бастарда.

Сово-сово, адже з шести місяців, відпущених мені на забавки з Кореневим заклинанням, два вже минули! Третина терміну!

З другого боку, якщо Март зі Гороф виявиться тим, кого ми шукаємо… Що ж, всевладдю моєму вже завтра може настати кінець?!

Я не втримався, простягнув руку і на кріслі, впритул присунутому до ліжка, намацав футляр із заклинанням. Класти боввана під подушку я не насмілювався — ще роздавлю вві сні ненароком…