Магам можна все полностью

Знічев’я я спробував уявити, де тепер бродять мої штани, куртка, сорочка, чоботи й інше. Якби я мав зайвий час і сили, можна було б пожартувати з тих негідників, що пограбували мене. Хоча вбрання моє напевно знепридатніло, постраждало від лісової пожежі… Хоча ні за які діаманти я не погодився б надіти штани, які встиг уже приміряти немитий розбійник… Це була б чиста помста, знущання без усякої вигоди; я мрійливо всміхнувся.

Одна біда: у присутності пана Горофа мені треба ощадити сили. Тим більше, що мовчання з неввічливого стає просто небезпечним…

Ора не витримала першою.

— Люб’язний Марте… — промовила вона м’яко, мало не запобігливо. — Мені здається, вже можна обговорити… поділитись одне з одним…

Гороф різко смикнув плечем, струшуючи заснулу сову. Магічний птах упав, як мішок з піском, — і тільки за мить до зіткнення з підлогою втнув віраж, уникаючи ганебного падіння.

— Перепрошую, — уривисто сказав Гороф. — Річ у тім, що…

І знову замовк; ми терпляче — за вікнами вже займалось на світ! — чекали, поки він продовжить.

— Пані Шанталіє, — Гороф демонстративно звертався до самої тільки Ори. — Насправді ви знаєте більше, ніж я. Адже це ви зібрали двадцять один камінчик в одному мішечку. Ви довідалися про їхніх власників…

— Усе це зробив пан зі Табор, — обережно виправила Ора. — Це цілковито його заслуга.

Гороф бездумно стряхнув з плеча підсохлий совиний послід:

— Однак саме від вас, пані ПІанталіє, я вперше почув це слівце — препаратор…

Ора знітилась, як від незаслуженої похвали:

— Воно саме прийшло мені на язик… Відомо, як лікарі вивчають будову людського тіла. Вони препарують трупи, добуваючи органи, класифікуючи…

— Так, — Гороф нечемно перебив її. — Так… Ви вирішили, що цей, майстер камінчиків, препарує людські душі?

Я сховав глибоко під крісло свої босі брудні ноги. Мені й було незатишно, а зробилося ще незатишніше.

— Десь так, — сказала Ора помовчавши.

— Так, — сказав я швидко, ніби боячись, що мені не дадуть говорити. — Так. Це саме так. Усі, кого викрали, хто дістав потім камінчик… утратив разом з тим одну з властивостей своєї вдачі. Вони, ці властивості, часом такі невловні, що людина й утрату усвідомила не одразу… Або зовсім не усвідомила, її помітили люди навколо. І не завжди їх засмучувала ця втрата…

Я розв’язав Орину хустку. Висипав забруднені піском камінчики просто перед собою, на килим:

— Ось. Цей агат… Ремісник, який дістав його, перше мав звичай лупцювати дружину до синців. А після викрадення й препарації став м’який і добрий з усіма, не тільки з дружиною… Цей смарагд — п’ятнадцятирічного хлопчиська, який боявся темряви, а після того, як його викрали й повернули, перестав боятися зовсім…

Я затнувся. Відірвав очі від розсипаних по килиму камінчиків; і Ора, й Гороф дивились на мене з напруженою увагою.

— Ось це «котяче око», — сказав я повільно, — і ось цей місячний камінь… І ось ця, до речі, яшма… належали божевільним. Вони були при здоровому розумі, коли їх викрали. А повернули їх уже божевільними. Що це, помилка препаратора?

Гороф підійшов ближче. Нахилився; взяв на долоню яшмову морду невідомого звіра. Той самий камінь, з якого все почалось. Кулон барона Ятера-старшого.

— Ні, — сказав Гороф, забувши навіть про те, що не має зі мною розмовляти. — Не обов’язково — помилка. Просто в душі є такі властивості, які відняти — значить зруйнувати… Те саме, що з будинку виломити несучу стіну. Можна вибити вікно, зняти двері, прибрати перетинку — будинок стоятиме… Але якщо знести несучу стіну — споруда впаде.

За вікнами було вже зовсім світло. Камін досі горів, і відблиски вогню мерехтіли на розсипу кольорових каменів.

Я дивився на них майже з жахом.

Тобто я знав, я припускав щось подібне… Але тільки тепер, перед цим каміном, до кінця збагнув, з ким або з чим доведеться зітнутися.

Якщо я не передумаю, звичайно. Якщо я не відмовлюсь від цієї ідеї: покарати того, хто відбив глузд — і життя — старого барона Ятера. Того, хто потрошив людські душі.

«Чим справедливішою буде ваша Кара, чим могутнішим покараний і чим більше злочинств у нього за плечима — тим більше можливостей відкриється перед вами…»

Вибач, дідку-кульбабко за гардеробною стійкою. Певно, в гордині своїй я замірився на занадто вже… вражаючий подвиг.

…А Ілові можна буде збрехати. Сказати, мовляв, винного покарано. Перевірити він не зможе, та й не захоче; якщо Іл не любив батька — за що ж мені його любити, самодура, тирана, негідника?! Так йому й треба, по заслузі…

Я здригнувся. І Ора, й Гороф витріщались на мене, мов алхімік на мензурку.

— Я знав одну людину, — сказав я. — У нього дочку зґвалтували й убили. Він сам — слабкенький маг, торгує зіллям, сам не може покарати мерзотника…

— Так-так, — озвалась Ора з незрозумілим виразом. Я так і не зрозумів, насміхається вона чи ні.