Осінь прийшла й утвердилась в один день — точніше, в одну ніч.
Доріжкою, усипаною лимоново-жовтим листям, я пройшов до добротної, із суцільних колод складеної споруди. Назустріч мені поспішали діти різного віку — основний потік штовхався й гомонів, як годиться, але декілька хлопчиків ішли окремо від усіх, тихо й поважно, як дорослі.
Я одразу зрозумів, хто вони такі. Жертви батьківського честолюбства. Майбутні призначені маги.
Для того щоб установлювати погоду, виганяти з полів шкідника, заклинати на міцність будівельний розчин, — для того щоб здійснювати всю цю дріб’язкову нудну роботу, діти жертвують дитинством, а юнаки — юністю. Тим, хто не маг від народження, мистецтво замовлянь дається дорого; я бачив, як вони на мене дивилися. Хоч які не малі були їхні вміння, але не впізнати в мені вродженого надступеневого вони не могли.
Бідолашні діти.
Їхні вільні однолітки, яким магами ніколи не стати, озирались на мене без заздрості й неприязні — просто з цікавістю. Гадали, певно, чий я батько й навіщо йду до школи…
На секунду — на маленьку секундочку — мені справді стало шкода, що в мене нема сина. Що я не можу, усівшись на запропонований учителем стілець, повідомити з доброзичливою, трохи запобігливою усмішкою: от, прийшов домовитися щодо нового учня…
Він стояв на порозі — немолодий чоловічок у жмаканому полотняному костюмі. Комір білої сорочки перехоплений був темною поворозкою: деталь, що за інших обставин здалася б елегантною, на порозі селищної школи мала щонайменше дивний вигляд — начебто вчитель зовсім уже вирішив удавитись…
Я мало не спитав за звичкою, як здоров’я його сови. Ще образився б, чого доброго.
Він видавив усмішку. Він із занепокоєнням переводив погляд із жовтого мого ока на синє — і назад:
— Чим можу прислужи…
Затнувся. Сліпнув очима:
— Хорте?!
— Утішений бачити вас, ласкавий пане Горисе, — сказав я. — А ви зовсім не змінилися, сова свідок.
Неодмінні атрибути довгого й нудного навчання — усі ці дошки, грифелі, крейда, книжки, таблиці — завдавали мені нудьги. Ось підручник на краю столу, товстий, мов калитка міняйла; між його сторінками засушені весняні деньки, коли квітне яблуня й по молодій траві вже можна бігати босоніж. Ось указка — на неї, як на рожен, насаджені зимові прогулянки з ковзанами, санчатами, рудим багаттям і синіми тінями на снігу. Ось глобус — мумія тугого шкіряного м’яча; я зітхнув.
— Хорте… Тобто пане зі Таборе… Оце так зустріч, я й не чекав… І не думав навіть…
Він справді майже не змінився. Мені здавалось, минули віки відтоді, як я сидів за лавою, минули цілі епохи, світ перевернувся… А невисокий опасистий чоловічок навіть не зводив як слід посивіти.
Цікаво було спостерігати, як міняється його до мене ставлення. Із незнайомого мага, гостя небажаного й небезпечного, я в міру впізнавання перетворювався на колишнього учня, того самого хлопчиська, чию голову він сумлінно набивав знаннями з географії, історії й природничих наук; він вглядався в мене, відшукуючи знайомі риси, і потроху з переляканого обивателя ставав Учителем — суворим, владним, сповненим гідності. А коли він, усівшись за вчительський стіл, запропонував мені всістись на першу парту — я й сам відчув себе школярем, мені навіть страшно стало на якийсь час: а що як змусять визуджувати наново?!
Якийсь час ми мовчки вивчали один одного.
