Після такого важкого дня — чотири години на двокілці в один кінець і чотири години в інший, і ще розмова з учителем, і ще сварка з Орою, яка неодмінно хотіла знати все до останньої деталі. Я впав у постіль і заснув мов камінь, щоб за якусь годину — я зрозумів це з положення місячного променя на підлозі — прокинутися від запаху звіринки.
Місяць стояв посеред щільно заштореного неба. Дивовижно, як такий величезний місяць помістився в маленьку дірочку на портьєрі.
Я прокрутився в ліжку ще півгодини, а потім піднявся. Віддзяпив портьєру, прочинив вікно — з двору віяло сирим осіннім протягом. Я вліз на підвіконня; мій хвіст зметнувся, допомагаючи мені зберегти рівновагу в стрибку. Добре, що поверх був перший, а просто під вікном росла висока трава…
Вікно Ориної кімнати було прочинене.
Величезні стільці стриміли в небеса. їхні кручені ніжки здавались мені химерними викривленими стовбурами; роздивляючись кімнату знизу вгору, я наблизився до височезного ліжка, з якого звішувалась біла рука з тонкими пальцями.
Звіринкою не пахло.
Пахло жінкою.
Перш ніж тхір устигнув відчути розчарування, я здійснив звичне зусилля — і повільно, боячись розбудити магиню, піднявся з чотирьох.
Ора не прокинулась. Від неї линули спокійні, глибокі хвилі сну без сновидінь.
Щаслива.
Я сів на підлогу біля ліжка. Я здригався; я боровся з собою — мені хотілося простягнути руку й розбудити її.
І я боявся, що, розплющивши очі, вона спитає здивовано: «Хорте? Що сталось? Що ви тут робите?»
— Хорте? Щось сталось?
Я перевів подих.
Ора сиділа на постелі. Неприбране світле волосся лежало на плечах.
Запах звіринки зник зовсім.
— Я от що думаю, — сказав я хрипло. — Оро… Не треба вам супроводжувати мене. Усе-таки Мармурові Печери… надто далеко. Надто… небезпечно. Я захищений Карою, а ви беззахисні. Я не можу взяти вас із собою.
— Ви серйозно? — спитала вона повільно.
— Так! — люто підтвердив я. — Цілком серйозно. Оро, ви дуже допомогли мені… Я завжди вважав, що в моєму товаристві ви — в безпеці. Але тільки не тепер, коли я пускаюсь на зустріч із
— Хорте…
— Я все вирішив, Оро.
Вона дивилася на мене так, ніби вперше бачила.
І не можу сказати, що мені цей погляд не подобався.
Юнак довго розглядав карту насуплено, щось, очевидно, обмірковуючи; потім підняв на нас прояснілі очі:
— О, так, панове! Ви можете рушати вже сьогодні. Година піде на виготовлення Великої Проекції і година-півтори — на подорож… Звичайно, гроші наперед, панове. Але якщо ви захочете організувати собі шлях назад — повітрям, або знов-таки проекційно — це коштуватиме вам півціни…
— Не треба замовляти шляху назад, — тихо сказала мені Ора. — Погана прикмета…
Юнак якось дивно притих. Перевів погляд з Ори на мене — і назад.
Я розплатився; відпущений нам час витрачено було на збори й прощання з хазяїном готелю — він задумав чомусь обдурити мене на срібну монетку. Я щойно виклав ввічливому юнакові цілу гору золота, але тим безсоромнішим здався мені корчмарів обман.
Дивитися на нашу бесіду збіглися й слуги, й відвідувачі. Я пішов, точно знаючи, що більше корчмареві не зайде в голову обдурювати постояльців — тепер він знає, що всякий злодій рано чи пізно зазнає кари…
Розправляючись із корчмарем, я мимоволі відтягав прощання з Орою. Тому що я терпіти не міг сантиментів, але піти сухо й холодно, як чужа людина, теж не міг.
Біля порога великої похмурої будівлі — «Далекі перевезення. Терміново. Дорого. Тільки для магів» — я зупинився, даючи зрозуміти, що далі Орі йти нема чого; підборіддя її, що трималося незвичайно високо з того самого моменту, як я повідомив їй своє рішення, — це саме підборіддя задерлося ще вище.
— Чекайте мене в Північній Столиці, — сказав я м’яко. — Зустрінемось у клубі. Якщо буде можливість — я зв’яжуся з вами раніше… В усякому разі, мені хочеться, щоб про кару Препаратора ви дізналися з перших рук.
Її уперте підборіддя затремтіло — зовсім не гордовито, жалісно навіть. Але вона нічого не сказала.
Мимо прокотила, вистукуючи колесами, відкрита повозка; дві огрядні пані дивились на нас із Орою без усякого уявлення про делікатність. Вулиця була не так щоб людна, та й зовсім не пустинна; на нас витріщались. Я шкурою відчував, що, стоячи отак, мовчки, одне навпроти одного, ми привертаємо увагу більше, ніж ярмарковий жонглер, що впав із неба.
Розлютившись не знати на кого, я накинув захисний серпанок. Надокучливі погляди перестали нас турбувати, проте ніяковість не минала, — навпаки. Начебто відгороджуючись від вулиці серпанком, я самому собі зізнався, що нам з Орою є що приховувати.
Вона дивилася крізь мене. Розгублена жінка, яка щосили чіпляється за рештки гордовитості. Жалюгідна. Зовсім не схожа на ту пані, яку я колись зустрів у Клубі Кари…
— Гадаю, вам слід вийти з клубу, — сказав я, дивлячись на високий комірець Ориної чорної сукні. — Повернувшись від Препаратора, я візьмуся за вашого кривдника… І глиняний бовван мені в цьому ділі не помічник.
Вона мовчала.
— Сподіваюсь, ви не сумніваєтеся, що я повернусь дуже скоро? Сподіваюсь, ви дочекаєтесь?
