Той, хто сидів тепер навпроти, усю молодість провів у мандрах й експедиціях, географію знав не з чуток, але професором так і не став — через підступи конкурентів — університетських пацюків. На той час здоров’я його вже не дозволяло ні спати на снігу, ні смажитися на сонці; він став учителем, і свого часу йому випало прилучати до наук як мене, так і молодого Ятера. Пам’ятаю, як одного разу, вправляючись у магії, я перетворив географа на варана — просто на занятті; пам’ятаю, що він не здригнувся й продовжував читати лекцію таким самим розміреним, авторитетним тоном, хоча роздвоєний язик добряче заважав йому. Тоді я був захоплений самовладанням учителя і більше ніколи не докучав йому своїми жартами…
— Ти зовсім дорослий, — сказав він із трохи напруженою усмішкою. — Нічого… що я на «ти»?
— Ну звісно ж, — я закивав головою трохи більш енергійно, ніж слід було б. — Адже ми залишилися друзями?
— Сподіваюсь, — учитель усміхнувся тепер уже впевнено. — Як там поживає… баронет Ятер?
— Давно вже повновладний барон, — повідомив я з зітханням.
— О-о-о, — неясно протягнув учитель. — А ви, Хорте…
— «Ти», — я усміхнувся.
— Гм, — він кашлянув. — Складно було мене відшукати?
Я знизав плечима, даючи зрозуміти, що для магів труднощів не існує; насправді мені таки довелося потрудитись.
— Вам, я бачу, набридли маги й аристократи? — осміхнувся я, оглядаючи небагатий просторий клас.
Мій співрозмовник залишився серйозним:
— У якійсь мірі, Хорте… Якщо ви… якщо ти розумієш. Маги й аристократи добре платять, але уяви собі, що це за задоволення — навчати фізики твого друга їла…
— Уявляю, — сказав я.
— Так, — учитель запалився. — А тут… життя помірніше, потреб менше, та й претензій не так багато… Спокійні селищні дітлахи…
У двері постукали; за мить у класі з’явилося щокасте, дуже поважне з вигляду обличчя, а за ним і черевце, прикрашене золотим ланцюжком:
— Ах, пане Горисе, вам дуже ніколи?
Цей один був призначеним магом другого ступеня. Певно, місцевий комісар; певно, «спокійні селищні дітлахи» встигли розголосити, що, мовляв, до школи прийшов із візитом хтось уроджений надступеневий…
Учитель засовався. Йому ніяково було виправдуватись, пояснюючи, хто я такий; йому ніяково було залишати мене заради розмови з комісаром, та й знехтувати візитера він не міг ніяк.
— Ні-ні, — я підняв руки, демонструючи цілковиту добру волю. — Пане Горисе, я зажду. Я розумію, скільки ви маєте роботи… Я чекатиму стільки, скільки треба.
В очах поважного пана з’явилося нерозуміння. Давніше він ніколи не бачив таких поступливих уроджених магів.
— Пан Хорт зі Табор — мій колишній учень, — повідомив учитель зніяковіло, щосили стараючись не луснути з гордощів.
Комісар розплився у фальшивій усмішці:
— Радий, радий вітати, колего… Я на одну хвилину вкраду у вас пана Гориса — ви не заперечуєте?
Колегу знайшов…
Я посміхнувся.
Двері за обома зачинились, я лишився сам у просторому класі; прямо переді мною, на краю вчительського столу, лежали книжки в чорних сліпих обкладинках. Від них слабко відгонило господарчою магією.
Знічев’я я взяв у руки перший-ліпший том.
