Маленький друг полностью

Смерть батька — Судді — була одним із тих відходів, що їх усі називають Благодаттю: і той похорон видався напрочуд втішним, було багато червонощоких «краян» (так Суддя з друзями називали один одного, усі його дружки-рибалки й приятелі з Асоціації адвокатів), які стояли спинами до каміна в нижній вітальні Напасті, попивали віскі й обмінювались історіями про «старого Розбійника», яким він був у молодості й дитинстві. «Старий Розбійник» — то було його прізвисько. А менше ніж за пів року маленький Робін — навіть тепер вона не зносила тієї думки, та дрібна труна, ледве півтора метра завдовжки; як вона взагалі пережила той день? Повний шприц «Компазину»… настільки сильне горе, що її охопило наче нудотою, наче харчовим отруєнням… виблюваний чорний чай і гарячий заварний крем…

Вона підняла очі з туману, в якому перебувала, і ледь не поточилася додолу, побачивши дрібну, схожу на Робіна постать у кедах і підрізаних джинсах, що пробиралася коридором: малий Галл, усвідомила вона після кількох ошелешених секунд, друг Гаррієт. Хто взагалі його впустив? Еді ковзнула в коридор і прокралася за ним. Коли вхопила його за плече, хлопець підскочив, зойкнув — дрібним хрипким писком від страху — і зіщулився перед нею, наче мишка перед совою.

— Чимсь допомогти?

— Гаррієт… Я…

— Я не Гаррієт. Гаррієт моя онука, — мовила Еді, схрестила руки й дивилася на нього з лукавою втіхою від його скрути, за що Гелі її ненавидів.

Гелі спробував знову:

— Я… я…

— Вперед, не бійся.

— Вона тут?

— Так, вона тут. А тепер біжи додому. — Вона взяла його за плече й обернула, однією рукою, до дверей.

Хлопець вирвався.

— А вона повернеться в табір?

— Зараз не час для забавок, — гаркнула Еді. Хлопцева мати — непутяща мала пискачка ще з дитинства — не спромоглася ні на похорон прийти, ні квітів відправити, ні навіть подзвонити. — Біжи і скажи матері, щоб не пускала тебе чіплятися до людей, коли в них хтось помер. А тепер марш! — скрикнула вона, поки хлопець, роззявившись, лупав очима.

Еді стояла біля дверей і спостерігала, поки він спускався сходами й — не надто поспішаючи — поплентався за ріг і геть із поля зору. Тоді вона пішла на кухню, вийняла з шафки під раковиною пляшку віскі, освіжила собі тодді131 й подалася назад у вітальню — подивитися, як там гості. Людей меншало. Шарлотта (на вигляд дуже пом’ята, змокріла й рожева на обличчі, ніби від якоїсь напруженої роботи) стояла на своїй позиції біля чаші з пуншем і причмелено всміхалася мопсоподібній місіс Чефін, флористці, яка приязно балакала з нею, посьорбуючи напій.

— Я тобі от що пораджу, — говорила та — чи кричала, бо місіс Чефін, як і багато глухуватих людей, зазвичай сама підвищувала голос замість того, щоб попросити інших говорити гучніше. — Заповни чимсь гніздо. Втрата дитини — це жахіття, але у своїй галузі я бачу багато смерті, і найкраще в цьому випадку взятися до справи й завести ще кількох малюсиків.

Еді помітила у своєї доньки ззаду на колготах велику стрілку. Відповідати за чашу з пуншем завдання не з найважчих — цим могла б і Гаррієт чи Еллісон зайнятися, і Еді й призначила б їм цю роботу, якби не вважала недоречним, щоб Шарлотта стояла при вході й трагічно світила очима.

— Але я не знаю, що робити, — перелякано пропищала вона, коли Еді підштовхнула її до чаші й всучила в руку черпак.

— Наливай у чашки й підливай більше, якщо попросять.

У розпачі — ніби замість черпака їй вручили гайковий ключ і приставили не до пуншу, а до якогось хитромудрого механізму — Шарлотта глипнула на матір. Біля чашок і блюдець — непевно всміхаючись — ввічливо затрималися кілька панянок із хору.

Еді вихопила в Шарлотти черпак, занурила його, наповнила одну чашку й відставила її на скатертину, а тоді подала черпак назад Шарлотті. У кінці столу мініатюрна місіс Тіґартен (уся в зеленому, ніби маленьке моторне деревне жабеня, з широким ротом і великими водянистими очима) драматично приклала поцятковану долоню собі до грудей.

— Милостивий! — скрикнула вона. — Це мені?

— Певна річ! — відказала Еді своїм найпроменистішим сценічним голосом, і панянки — уже світячись усмішками — посунули в їхньому напрямку.

Шарлотта похапцем учепилася в материн рукав.

— Але що мені їм говорити?

— А освіжає як, правда? — гучно похвалила місіс Тіґартен. — Тут імбирний ель?

— Не думаю, що тобі обов’язково щось говорити, — тихо сказала Еді Шарлотті, а тоді на повний голос товариству, що зібралося: — Так, це звичайний неалкогольний пунш, нічого особ­ливого, ми такий на Різдво п’ємо. Мері Ґрейс! Кетрін! І ви пригостіться!

— Ой, Едіт… — Хористки проштовхнулися. — Який же чудовий вигляд усе має… Не знаю, звідки в тебе стільки часу…

— Едіт така вправна господиня, вона все необхідне за кілька секунд зготує, — це від кузени Люсінди, яка щойно підійшла, з руками в кишенях спідниці.

— Ну, для Едіт то завиграшки, — почувся тонкий голос Аделаїди, — у неї є морозилка.