Маленький друг полностью

Еді, проігнорувавши таку зневагу, належно всіх представила й вислизнула, покинувши пунш на Шарлотту. Тій лише потрібно було сказати, що робити, і вона все виконувала, якщо не йшлося про якусь незалежну думку чи рішення. Смерть Робіна для Еді по-своєму стала подвійною втратою, бо вона також утратила Шарлотту — свою енергійну щебетливу доньку, яка так трагічно перемінилася; фактично, згубила себе. Звісно ж, від таких ударів ніхто не відходить до кінця, але минуло понад десять років. Люди якось зібралися з силами, живуть далі. Еді зажурено згадувала Шарлоттине дитинство, коли та оголосила, що хоче стати покупчинею модного одягу у великому універмазі.

Місіс Чефін поставила чашку на блюдце, яке балансувало у неї в лівій долоні.

— Знаєш, — сказала вона Шарлотті, — на різдвяний похорон дуже добре пасує пуансетія. У ту пору в церквах буває страшенно темно.

Еді стояла, схрестивши руки на грудях, і дивилася на них. Вона збиралася, щойно випаде доречна мить, сама перекинутися кількома словами з місіс Чефін. Хоч Дікс і не зміг — за такий короткий термін, як сказала Шарлотта — прибути з Нешвілла на похорон, увагу Еді привернула композиція з жасмину й троянди «айсберг», яку він прислав (надто декоративна, надто естетична, якась жіночна). Безперечно, більш витончена, ніж звичні композиції місіс Чефін. Тоді, у похоронному залі, вона зайшла в кімнату, де місіс Гетфілд Кін допомагала місіс Чефін з квітами, і саме встигла почути, як місіс Кін — манірно, ніби у відповідь на недоречну таємницю — каже:

— Ну, то могла бути Діксонова секретарка.

Поправляючи пагін гладіолуса, місіс Чефін шморгнула й шельмувато схилила голову набік.

— Але. То я підняла слухавку і сама прийняла замовлення, — сказала вона — відступивши, щоб роздивитися своє рукоділля, — і, як на мене, зовсім вона не як секретарка розмовляла.

Гелі не пішов додому, а лише повернув за ріг і обігнув подвір’я Еді до бічних воріт, де запопав Гаррієт, що сиділа на задньому подвір’ї на гойдалці-човнику. Без зайвих церемоній він підбіг до неї й сказав:

— Чуєш, ти коли додому повернулася?

Він очікував, що його прибуття одразу її звеселить, а коли цього не сталося, роздратувався.

— Ти отримала мій лист? — запитав він.

— Отримала, — відповіла Гаррієт. Вона мало не до нудоти об’їлася зацукрованого мигдалю зі столу, і його присмак гидко затримався їй у роті. — Не треба було його писати.

Гелі сів на гойдалку біля неї.

— Та я сполошився. Я…

Рвучким кивком Гаррієт указала на веранду Еді за якихось шість метрів від них, де з чашками пуншу стояли й балакали четверо чи п’ятеро дорослих.

Гелі глибоко вдихнув. Уже тихішим тоном він сказав:

— Тут страх що твориться. Він по всьому місту їздить. Дуже повільно. Ніби шукає нас. Я був з мамою в машині, і тут він, стоїть припаркований біля естакади, наче когось там чекає.

Удвох вони, хоч і сиділи пліч-о-пліч, дивилися просто вперед, на дорослих на веранді, а не одне на одного. Гаррієт мовила:

— Ти не повертався туди по возик, так?

— Ні! — обурено відказав Гелі. — Думаєш, я що, зовсім здурів? На початку він там щодня тинявся. А останнім часом їздить на навантажувальні парки, біля колії.

— Навіщо?

— А я звідки знаю? Пару днів тому мені було нудно, і я пішов на склад покидати тенісними м’ячами. Тоді почув, як під’їжджає машина, і пощастило, що заховався, бо то був він. Мені ще ніколи так страшно не було. Він зупинив машину і трохи так посидів. Тоді встав і походив туди-сюди. Може, за мною слідкував, я не знаю.

Гаррієт потерла очі й сказала:

— Я недавно бачила, як він їхав у той бік. Сьогодні.

— До колії?

— Напевно. Я ще подумала, куди це він.

— Я тільки радий, що він мене не побачив, — сказав Гелі. — Він як вийшов з машини, у мене ледь серце не розірвалося. Я з годину в кущах ховався.

— Треба туди сходити на спецзавдання, подивитися, що він там робить.

Спочатку вона подумала, що через слово «спецзавдання» Гелі не зможе опиратися, і здивувалася з того, як рвучко й твердо він відповів:

— Без мене. Я туди більше не піду. Ти не розумієш…

Голос у нього різко погучнішав. Дорослі на веранді обернули беземоційні обличчя в їхньому напрямку. Гаррієт штурхнула його під ребра.

Він скривджено зиркнув на неї:

— Але ж не розумієш, — повторив він, уже тихіше. — Сама б подивилася. Якби він мене побачив, то вбив би, видно було з того, як він роззирався. — Гелі зімітував той вираз: викривлене обличчя, очі ошаліло блукають по землі.

— Що він там шукав?

— Не знаю. Я серйозно, я більше з ним не зачіпатимуся, Гаррієт, і тобі теж раджу. Якщо він чи хтось із його братів здогадається, що то ми кинули змію, нам каюк. Ти не читала газету, що я тобі надіслав?

— Не мала можливості.

— Коротше, то була його бабуся, — суворо повідомив Гелі. — Вона мало не вмерла.

Ворота саду Еді рипнули й прочинилися. Гаррієт зненацька підскочила.