— Одін! — вереснула вона. Але маленька чорна пані — у солом’яному капелюсі й бавовняній сукні з паском — не повертаючи голови, кинула на неї косий погляд і не відповіла. Губи в неї були стиснуті, обличчя незворушне. Вона повільно почовгала до задньої веранди й угору сходами, застукала у двері.
— Міз Едіт тут? — запитала вона, приклавши долоню до чола, заглядаючи крізь сітку.
Після короткочасного вагання Гаррієт — ошелешена, з розпашілими від кривди щоками — відкинулася на гойдалці. Хоч Одін стара й буркотлива, а їхні стосунки з Гаррієт ніколи не були вкрай добрими, то була найближча для Ліббі людина; удвох вони нагадували старе подружжя — не лише у своїх розбіжностях (здебільшого стосовно кішки Ліббі, яку Одін терпіти не могла), а й у любові одна до одної, — і серце в Гаррієт різко стрибнуло вгору на сам її вигляд.
Відколи сталася ця біда, вона не згадувала про Одін. Та була з Ліббі відтоді, як обидві були молодими жінками, ще в Напасті. Куди вона тепер подасться, що робитиме? Одін — стара немічна жінка, ще й недужа; та й (як часто скаржилася Еді) у будинку з неї вже користі небагато.
Сум’яття на заскленій веранді.
— Там, — сказав хтось усередині, посуваючись, щоб дати місце і Тет могла боком вийти наперед.
— Одін! — привіталася вона. — Ти ж мене знаєш, так? Я сестра Едіт.
— Чого мені ніхто не сказав про міс Ліббі?
— Ой, люба… Ой-йой. Одін. — Позирк через плече, на веранду: приголомшений, засоромлений. — Мені
— Мей Гелен, шо робить у міс Маклемор, прийшла мені й сказала. Ніхто не прийшов, не закликав мене. А ви її вже й у землю положили.
— Ой, Одін! Ми й не думали, що в тебе є телефон…
У подальшій тиші зацвірінькала синиця: чотири чіткі, стрибучі прихильні ноти.
— Та хоть би прийшли й покликати мене. — Голос в Одін надломився. Мідне обличчя лишалося недвижним. — До мене додому. Я на Пайн-Гілл живу, ви ж знаєте. Могли б і поклопотатися…
— Одін… Ой, лихо, — безпорадно промимрила Тет. Вона глибоко вдихнула; роззирнулася. — Прошу тебе, можеш зайти, посидіти на хвилинку.
— Нєа, — відрубала Одін. — Подякувала.
— Одін, мені
Одін змахнула сльозу.
— Я п’ятдесят п’ять років в міс Ліб проробила, а мені навіть ніхто не сказав, шо вона в лікарні.
Тет на мить заплющила очі.
— Одін. — Запала моторошна тиша. — Який же жах. Ти зможеш нам це якось пробачити?
— Цілий тиждень я думала, шо ви всі в Південній Кароліні, а в понеділок я вернуся на роботу. І от вона вже в землі сирій лежить.
—
Вона метнулася всередину. Розмова — не надто чітка — на веранді продовжилася. Одін з порожнім обличчям обернулася й вдивлялася кудись неподалік. Хтось — якийсь чоловік — неприховано прошепотів:
— Я думаю, вона хоче якихось грошей.
Гаррієт в обличчя бухнула гаряча кров. Одін — зі стуманілим обличчям, не кліпаючи — стояла на місці, не рухалася. Серед усіх кремезних білих людей у найкращій недільній одежі вона здавалася дуже дрібною й невиразною: самотнє волоочко в зграї шпаків. Гелі підвівся й зі щирим інтересом спостерігав за дійством з-за гойдалки.
Гаррієт не знала, що робити. Вона почувалася так, наче їй треба підійти й стати біля Одін, — Ліббі б захотіла, щоб вона так вчинила, — але Одін здавалася не надто приязною чи привітною; зовсім ні, у її поведінці відчувалася певна загроза, що злякало Гаррієт. Раптом, без жодного попередження, на веранді стався якийсь рух, і крізь двері в руки Одін кинулася Еллісон, та так, що старій жінці — очманілій від такої наглої події — довелося вхопитися за поруччя, щоб не полетіти на спину.
Еллісон ридала так натужно, що навіть Гаррієт злякалася. Одін витріщалася Еллісон понад плечем, не відповідала на обійми й навіть не приймала їх.
Поміж людей на сходи вийшла Еді.
— Еллісон, повертайся в будинок, — сказала вона, а тоді — ухопивши Еллісон за плече, розвернувши її: — Негайно!
Різко скрикнувши, Еллісон видерлася з хватки й кинулася через подвір’я: повз гойдалку, повз Гелі з Гаррієт і в сарай Еді. Там щось металево грюкнуло, ніби через грюкіт дверей зі стіни впали граблі.
Гелі, викрутивши голову в тому напрямку, беземоційно прокоментував:
— Слухай, та твоя сестра збожеволіла.
З веранди голос Еді — чіткий, дзвінкий — віддавав духом публічної заяви: хай яким він був формальним, за ним бриніли емоції та якась невідкладність.
— Одін! Дякую, що прийшла! Можеш зайти на хвильку?
— Нєа, не хочу нікому мішати.
— Не кажи дурниць! Ми страшенно раді тебе бачити!
Гелі буцнув Гаррієт по нозі.
— Чуєш, — мовив він і кивнув на сарай. — Що з нею?
— Та хай бог боронить! — обурювалася Еді на Одін, яка так і не поворухнулася. — Припини! Зараз же заходь усередину!
Гаррієт відібрало мову. З ветхого сараю: єдине дивне сухе схлипування, мовби якоїсь удушеної істоти. Обличчя в Гаррієт сіпнулося: не від огиди чи навіть сорому, а від якоїсь чужої страхітливої емоції, через яку Гелі від неї позадкував, наче від інфекційного захворювання.
