Весною тисяча вісімсот сорок дев'ятого року я мандрував на Сході, змінивши свої дорожні плани, складені кілька місяців тому й передані моєму юристу і моєму банкіру в Лондоні.
Через цю зміну мені довелось послати мого слугу за листами й векселями до англійського консула в одному з міст, яке вже не значилося в моїх нових планах мандрувань. Слуга мав приєднатись до мене знову в призначений час і в призначеному місці. Але непередбачений випадок, в якому він не був винен, затримав його в дорозі. Цілий тиждень я й мої люди ждали, розташувавшись табором там, де починалась пустеля. Нарешті перед моєю палаткою появився зниклий слуга з грішми й листами.
— Боюсь, що привіз вам нехороші новини, сер, — сказав він, показуючи на один з листів з жалобною рамкою, адреса на якому була написана рукою містера Бреффа.
У подібних випадках я не знаю нічого нестерпнішого, ніж невідомість. Першим листом, який я розпечатав, був лист з жалобною рамкою.
Лист повідомив мене, що мій батько помер, а я став спадкоємцем його величезного багатства. Спадщина, яка переходила в мої руки, принесла з собою й відповідальність, містер Брефф благав мене негайно повернутися в Англію.
На світанку другого дня я уже був на шляху до моєї батьківщини.
Портрет мій, описаний старим другом Беттереджем у той час, коли я виїжджав з Англії, був (мені здається) трохи перебільшеним. Беттередж по-своєму химерно й серйозно тлумачив сатиричні зауваження своєї панночки про моє закордонне виховання й переконав сам себе, що справді бачив ті французькі, німецькі й італійські сторони мого характеру, з яких завжди підсміювалась моя весела кузина і які існували тільки в уяві нашого доброго Беттереджа. Але, за винятком цієї хиби, мушу признатися, що він написав чисту правду. Я справді був вражений в саме серце ставленням Речел і залишив Англію при першому ж гострому стражданні, заподіяному мені найгіршими розчаруваннями.
Я виїхав за кордон, вирішивши, що зміна місця і моя відсутність допоможуть мені забути її. Я переконаний, що людина, яка в подібних випадках не вірить у благотворну дію зміни місця й розлуки, невірно уявляє собі людську природу. Зміна місця й розлука відвертають увагу від виключного споглядання свого горя. Я ніколи не забував про це, але муки спогадів потроху втрачали свою гіркоту в міру того, як час, віддаль і новизна дедалі більше ставали між Речел і мною.
З другого боку, під час мого повернення на батьківщину дія цих ліків, які так добре допомагали мені, почала так само слабнути. Чим більше я наближався до країни, де вона жила, і до можливості побачити її знову, тим більше непереборною ставала її влада наді мною. Коли я залишав Англію, її ім'я було останнім словом, яке злетіло з моїх вуст. Повернувшись в Англію, я передусім спитав про неї, коли ми зустрілися з містером Бреффом.
Мені розповіли, звичайно, про все, що сталось під час моєї відсутності, — інакше кажучи, про все, що було тут написано як продовження розповіді містера Беттереджа, за винятком тільки однієї обставини. Містер Брефф у той час не вважав можливим повідомити мене про причини, що спонукали Речел і Годфрі Еблуайта розірвати свої заручини. Я не турбував його незручними запитаннями на цю делікатну тему. Великим полегшенням для мене було дізнатись після ревнивого розчарування, викликаного в мені повідомленням про намір Речел стати дружиною Годфрі, що, подумавши, вона переконалася в поспішності свого вчинку і взяла назад своє слово.
Вислухавши розповідь про минуле, я почав розпитувати (все про Речел!) про сучасне. Під чиєю опікою вона перебуває, залишивши домівку містера Бреффа, і де вона живе тепер?
Вона жила під опікою вдови, сестри покійного сера Джона Веріндера, місіс Меррідью, яку виконавці духівниці її матері просили бути опікункою і яка погодилась прийняти цю пропозицію. Мені сказали, що вони прекрасно зжились і тепер влаштувались на сезон у будинку місіс Меррідью на Портлендській площі.
Через півгодини після того, як я одержав цю інформацію, я відправився на Портлендську площу, — не маючи мужності признатися в цьому містерові Бреффу!
Слуга, який відчинив двері, не був упевнений, чи дома міс Веріндер. Я послав його нагору з моєю візитною карточкою, щоб швидше з'ясувати це питання. Слуга повернувся з кам'яним обличчям і повідомив мене, що міс Веріндер нема вдома.
Я міг підозрювати в навмисній відмові побачитися зі мною будь-кого. Але неможливо було підозрювати в цьому Речел. Я сказав, що прийду знову о шостій годині вечора.
О шостій годині вечора мені вдруге сказали, що міс Веріндер немає вдома. Чи не доручила вона щось передати мені? Ніякого доручення не було передано. Хіба міс Веріндер не одержала мою карточку? Прошу пробачення, міс Веріндер її одержала.
Висновок був досить ясний: Речел відмовилась бачити мене.
Із свого боку, я не хотів, щоб до мене так ставились, не зробивши спроби дізнатися хоч би про причину цього. Я послав свою карточку місіс Меррідью і просив її призначити мені побачення в будь-який зручний для неї час.
