Після того, що розповів мені Беттередж, я, природно, сподівався побачити на обличчі лікаря сліди серйозної хвороби, яку він переніс. Та я не був готовий до зміни, котру побачив у ньому, коли він увійшов до кімнати й потиснув мені руку. Очі його були тьмяні, волосся зовсім посивіло, обличчя вкрилося зморшками, постать ізгорбилась. Я добре пам'ятав цього рухливого, балакучого, веселого, маленького на зріст лікаря, пам'ятав його невинні світські грішки й численні жарти, але, на моє здивування, нічого цього я не побачив, хіба що збереглася стара звичка вульгарно-чепуристо одягатися. Людина ця була уламком минулого, але її одяг і прикраси (ніби жорстоко глузуючи із зміни, що сталася в ньому) були такі ж яскраві й крикливі, як завжди.
— Я часто думав про вас, містере Блек, — сказав він, — і щиро радий нарешті знову бачити вас. Якщо я зможу зробити щось для вас, будь ласка, я цілком до ваших послуг, сер, — цілком до ваших послуг!
Він сказав ці прості, звичайні слова з непотрібною поспішністю й запалом, цікавлячись довідатися, що привело мене в Йоркшір; і цю цікавість він зовсім (я сказав би по-дитячому) не міг приховати.
Предмет моєї розмови, певна річ, передбачав необхідність уведення в курс справи особистим поясненням, перш ніж я зможу зацікавити людину, майже не знайому мені, аби вона зробила все можливе для допомоги в моїх розшуках. Ще їдучи у Фрізінголл, я вирішив, яким буде моє пояснення, — і зараз мав можливість випробувати на містерові Кенді.
— Я недавно був у Йоркшірі і тепер знову приїхав сюди у справі досить романтичній, — сказав я. — У цій справі, містере Кенді, беруть участь усі друзі покійної леді Веріндер. Ви пам'ятаєте пропажу індійського алмаза близько року тому? Недавно склались обставини, які подають надію, що цей алмаз можна відшукати, і я як член родини беру участь у розшуках. Серед труднощів, на які я натрапив, є й необхідність знову зібрати всі свідчення, котрі були зібрані раніше, причому зібрати якнайбільше їх, якщо можливо. Деякі особливості цієї справи вимагають відновлення моїх спогадів про все, що сталось у цьому домі ввечері в день народження міс Веріндер. І я насмілююсь звернутись до друзів її покійної матері, які були присутні при цьому, з проханням допомогти мені своїми спогадами...
Ледве я промовив цю фразу, як раптом зупинився, ясно побачивши на обличчі містера Кенді, що дослід мій не вдався.
Маленький лікар сидів, неспокійно покусуючи кінчики своїх пальців увесь час, як я говорив. Його тьмяні, водянисті очі дивились на моє обличчя з таким неуважним і сумним виглядом, який боляче було бачити. Неможливо було вгадати, про що він думає. Ясно було тільки одне, що мені не пощастило після перших двох-трьох слів привернути його увагу до самого питання. Єдина можливість скерувати його мислення на потрібний шлях полягала в зміні теми розмови. І я спробував негайно заговорити про інше.
— Ось що привело мене у Фрізінголл, — сказав я весело. — Тепер, містере Кенді, ваша черга. Ви доручали Габріелеві Беттереджу сказати мені...
Він перестав кусати пальці і раптом повеселішав.
— Так, так, так, — вигукнув нетерпляче. — Справді! Я доручав сказати вам!
— І Беттередж повідомив мене про це в листі, — продовжував я. — Ви хотіли щось сказати мені, як тільки я приїду в ці місця. Ну, містере Кенді, ось я й тут!
— Ось ви й тут! — повторив лікар. — І Беттередж абсолютно мав рацію. Я хотів вам щось сказати. Я дав йому це доручення. Чудова людина Беттередж. Яка пам'ять! В його роки — така пам'ять!
Він знову замовк і почав кусати пальці. Згадавши, що я чув від Беттереджа про наслідки лихоманки, що відбилась на його пам'яті, я продовжував розмову, сподіваючись, що, можливо, допоможу лікареві пригадати дещо.
— Як давно ми не зустрічались! — сказав я. — Ми бачились востаннє на обіді в день народження Речел, останньому званому обіді, який дала моя бідолашна тітонька.
— Саме так! — вигукнув містер Кенді. — На обіді в день народження!
Він схопився з місця і глянув на мене. По його блідому обличчю раптом розлився густий рум'янець, і він знову сів на стілець, ніби усвідомлюючи, що виявив слабкість, яку йому хотілося б приховати. Боляче, як боляче було бачити, що він усвідомлює ваду своєї пам'яті і хоче приховати її від своїх друзів.
До цього він викликав у мене тільки співчуття. Але слова, сказані лікарем зараз, — хоч їх було й небагато, — відразу ж збудили до краю мою цікавість. Обід у день народження уже став подією минулого, на яку я дивився з дивною сумішшю надії й недовіри. І раптом виявилося, що містер Кенді має сказати мені щось важливе про цей обід!
Я постарався знову допомогти йому. Цього разу причиною моєї участі були мої власні інтереси, і вони примусили мене надто вже поспішати до тієї мети, яку я мав на увазі.
— Скоро мине рік, — сказав я, — як ми сиділи за цим приємним столом. Чи не записано у вас — у щоденнику або в іншому місці — те, що ви хотіли мені сказати?
Містер Кенді зрозумів мій натяк і в свою чергу дав зрозуміти мені, що вважає його образливим.
