Місячний камінь полностью

На якусь мить вона повернулась і хотіла було подивитись на містера Френкліна. Я кажу «хотіла було», бо вона раптом знову відвернулась, перш ніж очі їх зустрілися. Її думки, напевно, були чимсь дивно стривожені. Вона почервоніла, потім знову зблідла. Разом із блідістю на її обличчі з'явився новий вираз — вираз, який мене дуже злякав.

—  Відповівши на ваше запитання, міс, — промовив си­щик, — я прошу вашого дозволу задати і вам запитання. Тут, на ваших дверях, є пляма. Ви часом не знаєте, коли її зробили або хто її зробив?

Замість відповіді, міс Речел продовжувала далі запиту­вати, як ніби сищик ні про що її не питав або вона нічого не чула.

—  Ви новий полісмен? — спитала вона.

—  Я сищик Кафф, міс, із слідчої поліції.

—  Як ви гадаєте, чи варто вислухати пораду молодої дівчини?

—  Я радо вислухаю її, міс.

—  Виконуйте свої обов'язки самі й не дозволяйте місте­рові Френкліну допомагати вам!

Вона промовила ці слова з такою злістю й шаленістю, з таким незвичайним вибухом ворожості до містера Френклі­на в голосі і виразі обличчя, що, хоч я і знав її з дитинства, хоч я любив і поважав її майже так само, як і міледі, — мені вперше в моєму житті стало соромно за міс Речел.

Сищик Кафф не відривав від її обличчя свого нерухомого погляду.

—  Дякую вам, міс, — сказав він. — Ви, бува, не знаєте чого-небудь про цю пляму? Чи не зробили ви її самі не­нароком?

—  Я нічого не знаю про пляму.

З цими словами вона обернулась і знову замкнулась у своїй спальні. На цей раз і я почув (як чула раніше Пенело­па), що вона заридала, як тільки залишилася знову на самоті.

Я не міг наважитись глянути на детектива, а подивився на містера Френкліна, який стояв поряд зі мною. Він зда­вався ще більше збентеженим, ніж я, витівкою міс Речел.

—  Я казав вам, що я стурбований за неї, — шепнув він, — і тепер ви розумієте чому?

—  Міс Веріндер, здається, трохи роздратована пропажею алмаза, — зауважив сищик. — Це річ дуже цінна... Цілком природно.

Вибачення, яке я придумав учора (коли вона забулася при інспекторі Сігреві), зробила сьогодні людина, яка не могла виявляти такого співчуття, як я, тому що була для неї сто­ронньою особою. Наче холодна дрож пройняла мене, а чому — я тоді не знав; напевно, тієї хвилини в мене про­майнула перша підозра про нову думку (і жахливу думку), яка з'явилася в сищика Каффа, — лише на підставі того, що він побачив у міс Речел і почув від неї під час їх першої розмови.

—  Молодим дамам дозволяється говорити, що їм зама­неться, сер, — вів далі детектив, звертаючись до містера Френкліна. — Але забудьте про те, що сталось, і приступи­мо прямо до справи. Завдяки вам ми знаємо, коли висохла фарба. Далі треба довідатись, коли востаннє ці двері бачили без плями. У вас принаймні є голова на плечах, і ви розумі­єте, про що я говорю.

Містер Френклін постарався заспокоїтись і, через силу облишивши в думках міс Речел, повернувся до справи.

—  Здається, я розумію, — сказав він. — Чим точніше ми встановимо час, тим легше нам буде вести розслідування.

—  Саме так, сер, — відповів сищик. — Ви дивились на свою роботу в середу, після того як закінчили її?

Містер Френклін похитав головою й відповів:

—  Щось не пригадую, сер.

—  А ви? — звернувся сержант Кафф до мене.

—  Я теж не пам'ятаю, сер.

—  Хто був останній у цій кімнаті у середу ввечері?

—  По-моєму, міс Речел, сер.

—  Або, може, ваша донька, Беттередж, — встряв у розмо­ву містер Френклін.

Він обернувся до сержанта Каффа і пояснив, що моя донька — покоївка міс Веріндер.

—  Містере Беттередж, попросіть вашу доньку сюди. По­чекайте! — сказав детектив, відводячи мене до вікна, де нас ніхто не міг почути. — Ваш інспектор, — він далі вів по­шепки, — дав мені докладний звіт про те, як він тут вів спра­ву. Між іншим, він сам признався, що розсердив усіх слуг, а для мене вельми важливо заспокоїти їх. Вітайте від мене вашу доньку і всіх інших і скажіть їм, що, по-перше, я не маю ще доказів перед очима, що алмаз було вкрадено; мені тільки відомо, що алмаз пропав. По-друге, у мене до слуг тільки одна просьба, щоб вони спільними зусиллями допомогли мені розплутати цю справу.

Знаючи, як вплинула на служниць заборона, накладена інспектором Сігревом, входити до кімнат і виходити з них, я наважився запитати.

—  Чи можу я, сержанте, сказати жінкам і третє? До­звольте їм повідомити від вашого імені, що вони можуть вільно бігати по сходах і заходити в свої кімнати, коли їм за­манеться?

—  Звичайно, можете, — відповів сищик.

—  Це їх всіх заспокоїть, — зауважив я, — починаючи з куховарки й кінчаючи посудницею.

— Так от ідіть і зробіть це негайно, містере Беттередж.

Я виконав це розпорядження менш ніж за п'ять хвилин. Тільки одна трудність виникла, коли сказав про спальні. Мені як главі слуг довелося вжити всю повноту влади, щоб удержати юрбу служниць від спроби влетіти наверх слідом за мною й Пенелопою; їм кортіло добровільно давати пока­зання й негайно допомогти сищикові Каффу.