— Зважте на руці, сер, — сказала вона сищикові. — У нас було три таких ланцюжки, і Розанна взяла два. «Для чого вам, серденько, такі ланцюжки?» — питаю я. «А я зчеплю їх докупи і обв'яжу ними чемодан», — відповідає вона. «Мотузок дешевше обійдеться», — кажу я. «Зате ланцюжок міцніший», — відказує дівчина. «Та хіба чемодани обв'язують ланцюжком?» — запитую. «О місіс Йолланд, не заперечуйте, — каже вона, — продайте мені ланцюжки!» Чудна дівчина, містере Кафф, золота людина, любить мою Люсі, як рідна сестра, але завжди вона з маленькими дивацтвами. Ну, я догодила їй. І взяла з неї всього три шилінги і шість пенсів, містере Кафф!
— За кожний? — спитав сищик.
— За обидва, — відповіла місіс Йолланд. — Три шилінги і шість пенсів за обидва.
— Віддали за безцінь, добродійко, — похитав головою сищик. — Тут ви зовсім продешевили!
— А ось і гроші, — сказала місіс Йолланд, повертаючись до купки срібла, що лежала на столі і притягувала її, наче магніт. — Розанна купила лише олов'яну шкатулку й ланцюжки. Один шилінг дев'ять пенсів і три шилінги шість пенсів, а всього п'ять шилінгів і три пенси. Вітайте її і скажіть, що мені совість не дозволяє брати в бідної дівчини зібрані нею гроші, в той час як вони можуть знадобитись їй самій.
— А
— І це ви правду кажете, сер? — спитала місіс Йолланд, засяявши.
— Можете не сумніватись у цьому, — відповів сищик. — Спитайте он містера Беттереджа.
Ще цього бракувало — запитувати
— На добраніч!
— Хай їм дідько, цим грошам! — раптом сказала місіс Йолланд.
З цими словами вона, немов втративши самовладання, згребла купу срібла і поквапливо сховала її назад у кишеню.
— Не можу дивитись, коли гроші валяються і ніхто їх не бере! — і ця безрозсудна жінка звалилась на стілець; вона дивилась на сищика Каффа з таким виразом, наче говорила: «Гроші знов у мене в кишені, спробуйте-но їх звідти дістати!»
Цього разу я не тільки підійшов до дверей, але й переступив через поріг і рішуче попрямував додому. Судіть, як хочете, але в мене було таке враження, що хтось із них або обоє разом смертельно образили мене. Не встиг я ступити кілька кроків, як почув, що сищик наздоганяє мене.
— Спасибі вам за знайомство, містере Беттередж, — сказав він. — Я вдячний дружині рибалки за цілком нове почуття. Місіс Йолланд спантеличила мене.
У мене крутилась на язиці ущиплива відповідь, — річ у тім, що я був розгніваний на нього, бо сердився на самого себе. Але коли він признався, що спантеличений, у мене промайнула втішна думка: а чи справді я завдав великої шкоди? Я розсудливо мовчав, чекаючи, що він ще скаже.
— Так, — промовив сищик, немов читаючи в темряві мої думки. — Замість того щоб навести мене на слід, вам, містере Беттередж, — при вашому співчутті до Розанни, можливо, втішно буде це знати, — ви привели мене до того, що збили з пантелику. Вчинки цієї дівчини сьогодні, звичайно, досить ясні. Вона прикріпила обидва ланцюжки до кільця олов'яної шкатулки; опустила цю шкатулку в воду або в хисткий пісок; другий кінець ланцюжка вона прикріпила до якого-небудь місця під скелею, відомого тільки їй. Вона залишить шкатулку там доти, поки закінчаться розшуки алмаза, а потім, на дозвіллі, зможе, коли їй заманеться, знову вийняти її зі схованки. Досі все цілком ясно. Але, — додав сищик з відтінком нетерпіння в голосі, яке я помітив уперше, — залишається таємницею, що в дідька вона заховала в цій олов'яній шкатулці?
Я подумав про себе: «Місячний камінь!» Але сержантові Каффу лише сказав:
— Невже ви не здогадуєтесь?
— Це не алмаз, — вів далі сищик. — Досвід усього мого життя нічого не вартий, якщо Розанна Спірман взяла алмаз.
Коли я почув ці слова, мене знову охопила нестерпна розшукна лихоманка. В усякому разі, я до того забувся, зацікавившись цією новою загадкою, що необачно вигукнув:
— Замазаний одяг!
Сищик Кафф раптом спинився в темряві і взяв мене за лікоть.
— Коли що-небудь кидають у ваші Тремтливі піски, чи виходить це знову на поверхню? — спитав він.
— Ніколи, — відповів я. — Легка це чи важка річ, а Тремтливі піски втягують у себе все — і назавжди.
— Розанна Спірман знає це?
— Вона знає про це так само добре, як і я.
