Озирнувшись, я побачив, що стою на тому самому місці, де Розанна Спірман розмовляла зі мною того дня, як перед нами раптом з'явився містер Френклін після приїзду з Лон­дона. Поки мій погляд стежив за сищиком, думки мої мимо­волі полинули до того, що відбулось тоді між Розанною і мною. Повірте, я майже наяву відчув, як сердешна дівчина крадькома взяла мою руку в свою і з вдячністю потисла її за ласкаві слова, сказані їй. Запевняю вас, я майже почув, як її голос говорив мені, що Тремтливі піски наче притягують її мимоволі, майже бачив, як засяяло її обличчя, коли вона вперше помітила містера Френкліна, який несподівано ви­йшов до нас із-за горбів. Чим далі заглиблювався я в ці спогади, тим більший смуток огортав мене, а коли я оглянувся навкруги, щоб відірватись від своїх думок, — ви­гляд пустельної бухточки ще більше розстроїв мене.

Останнє вечірнє світло швидко згасло, і над цією безлюд­ною місцевістю нависла якась зловісна тиша. Хвилі океану безшумно набігали на велику піщану обмілину в бухті. А всередині бухти вода стояла непорушна й похмура, ані найменший подих вітерця не тривожив її. На мертвій по­верхні води плавали шматочки жовто-білої твані. Піна і слиз тьмяно виблискували в тих місцях, де останні промені ще падали на них поміж двох великих скель, що виступали в море з півночі і півдня. Почався відплив, тим часом як я стояв і чекав, широка коричнева поверхня Тремтливих пі­сків почала вкриватися брижами й тремтіти, — це був єдиний рух у цьому жахливому місці.

Я бачив, як сищик здригнувся, коли тремтіння піску впало йому в очі. Подивившись хвилин зо дні, він відвернувся й підійшов до мене.

—  Непевне це місце, містере Беттередж, — сказав він, — і жодного сліду Розанни Спірман на всьому березі, куди б ви не поглянули.

Він повів мене ближче до берега, і я сам переконався, що на піску виднілись тільки його й мої сліди. 

— В якій стороні від нас рибальське село? — спитав си­щик Кафф.

—  Коббс-Голл, — відповів я (так називалося село), — звідси на південь.

—  Я бачив, як дівчина йшла сьогодні надвечір на північ уздовж берега з Коббс-Голла, — сказав сищик. — Отже, вона прямувала до цього місця. Коббс-Голл по той бік отієї коси? А чи не можна дістатись туди берегом, оскільки рі­вень води тепер знизився?

Я ствердно відповів на обидва запитання.

—  Ви мені пробачте, але я попрошу вас іти швидше, — сказав сищик. — Мені треба завидна відшукати те місце, де вона зійшла з берега.

Ми пройшли, мабуть, кроків двісті в напрямі Коббс-Голла, як раптом сищик Кафф опустився навколішки, наче ним оволоділо раптове бажання помолитися на березі моря богу.

—  Кінець кінцем можна дещо сказати і на користь вашо­го морського краєвиду, — зауважив він. — Ось жіночі сліди, містере Беттередж! Назвемо їх слідами Розанни, поки не знайдемо протилежних доказів, проти яких не зможемо за­перечити. Зверніть увагу — сліди дуже плутані, навмисно заплутані, запевняю вас. Ах, сердешна! Вона знає так само добре, як і я, зрадливі особливості піску. Але чи не занадто поквапливо стирала вона сліди? Ось один іде з Коббс-Голла, а другий — у зворотному напрямі. Чи не правда, носок її туфлі вказує прямо на воду? А ось далі й відбитки двох каблуків, так само біля води. Я не хочу ображати ваших почуттів, але боюся, що Розанна хитра. Вона ніби хотіла пройти до того місця, звідки ми щойно прийшли, не залишивши на піску слідів, по яких її можна було б відшукати. А чи не припустити нам, що вона йшла звідси по воді, поки не дійшла до виступу скель, що стоять позаду нас, і повернулась тим же шляхом, а потім пішла вздовж берега, де ще лишили­ся сліди двох каблуків? Вважаймо, що це так. Це узгоджує­ться з моїм припущенням, що в неї було щось під плащем, коли вона виходила з хатини. Ні, не для того, щоб знищити це, — адже в такому разі марні були б усі ці старання не дати мені відшукати місця, де скінчилася ця прогулянка. Вона йшла сюди для того, щоб сховати це тут, — ось, мені здається, найбільш правильний здогад. Можливо, коли ми зайдемо в хатину, ми довідаємось, що саме вона несла.

Коли він це запропонував, моя розшукна лихоманка раптом пройшла.

—  Я вам більше не потрібний, — сказав я. — Яку ко­ристь можу вам принести?

—  Чим більше пізнаю вас, містере Беттередж, — сказав сищик, — тим більше чеснот відкриваю у вас. Скромність! О леле, як рідко зустрічається скромність на світі, і як багато цього раритету у вас! Якщо я сам ввійду в котедж, перше ж моє запитання змусить господарів замовкнути. А якщо я ввійду з вами, ви, як шановний сусіда, познайомите мене, і розмова йтиме невимушено. Отакий вигляд має справа в моєму розумінні, а ви як гадаєте?

Не придумавши відразу вдалої відповіді, я постарався виграти час і запитав, який саме котедж він має на увазі.

Перейти на страницу:

Похожие книги