Місячний камінь полностью

Ледве в мене сяйнула ця думка, як у кінці стежки біля чагарника з'явився не хто інший, як Розанна Спірман власною персоною! За нею йшла Пенелопа й намагалась, напевно, примусити її повернутись додому. Побачивши, що містер Френклін не сам, Розанна спинилась, очевидно, дуже здивована, і не знала, що їй робити. Пенелопа чекала позад неї. Містер Френклін помітив дівчат одночасно зі мною. А сищик зі своєю диявольською хитрістю удав, ніби зовсім не помітив їх. Все це сталося в одну мить. Перш ніж містер Френклін і я встигли сказати хоч слово, сищик Кафф, наче й не було нічого, ніби продовжуючи розмову, промовив голосно, так щоб Розанна могла його почути:

—  Вам нема чого боятись завдати будь-кому шкоди, сер! Навпаки, я прошу вас удостоїти мене своїм довір'ям, якщо ви виявляєте співчуття до Розанни Спірман.

Містер Френклін одразу ж удав, ніби він теж не помітив дівчат, і відповів так само голосно:

—  Я не виявляю ніякого співчуття до Розанни Спірман.

Я подивився на другий кінець стежки й побачив зда­леку, що Розанна раптом обернулась, почувши ці слова містера Френкліна. Вона вже тепер не пручалась, як хвилину тому, а дозволила моїй доньці взяти її за руку й відвести в дім.

Тільки-но дівчата пішли, як пролунав дзвоник до першого сніданку, і сищик Кафф був змушений тепер відмовитись від дальших спроб щось довідатись. Він мені спокійно сказав:

—  Я поїду у Фрізінголл, містере Беттередж, і повер­нуся до другої години дня.

Не промовивши більше ані слова, він пішов своєю доро­гою, і ми щасливо збулися його на кілька годин.

—  Ви повинні пояснити все Розанні, — сказав мені містер Френклін, коли ми залишились удвох. — Мені наче судилось говорити або робити незручності при цій нещасній дівчині. Ви самі бачите, що сищик Кафф обом нам підстроїв пастку. Якби він добився того, щоб збентежити мене або роздрату­вати її, він міг би змусити мене або її сказати що-небудь таке, що відповідало б його меті. В дану хвилину я не знайшов іншого виходу, крім того, який вибрав. Цим я перешкодив дівчині заговорити і дав зрозуміти сищикові, що бачу його наскрізь. Очевидно, він підслуховував, Бетте­редж, коли ми з вами розмовляли минулого вечора.

«Мало того, що підслуховував, — гірше! — подумав я. — Детектив пригадав мої слова про те, що дівчина зако­халася в містера Френкліна, і він саме це мав на увазі, коли заговорив про співчуття містера Френкліна до Розан­ни, — так, щоб Розанна могла почути».

—  Щодо підслуховування, сер, — зауважив я (залишив­ши при собі другий висновок), — ми незабаром усі будемо товаришами по нещастю, коли все це триватиме ще деякий час. Рознюхувати, підглядати й підслуховувати — природне заняття людей, які перебувають у нашому нинішньому становищі. Мине ще день, другий, і ми всі втратимо дар слова через те, що будемо підслуховувати один одного, щоб узнати таємниці кожного, і всі знатимемо це. Пробачте мою відвертість, сер, але страшенна таємниця, що навис­ла над нами в цьому будинку, наче сп'яняє мене і зво­дить з розуму. Я не забуду того, що ви мені сказали. При першій же нагоді все поясню Розанні Спірман.

—  Ви ще нічого не говорили їй минулого вечора? — спи­тав містер Френклін.

—  Нічого, сер.

—  То й не говоріть нічого. Мені краще не викликати зізнання дівчини, коли сищик тільки й чекає, щоб засту­кати нас удвох. Моя поведінка не дуже-то послідовна, Беттередж, чи не так? Якщо тільки алмаза не буде в Розанни, я не уявляю собі виходу з цієї справи, про яку не можна думати без жаху. А тим часом я не можу й не хочу допомагати сищикові Каффу викривати цю дівчину.

Безперечно, досить нелогічно. Але я і сам почував те ж саме. Я цілком його розумів. І якщо хоч раз у житті ви згадаєте, що ви смертні, можливо, і ви теж все зрозумієте.

Стан справ, поки сержант Кафф їздив у Фрізінголл, був такий.

Міс Речел, замкнувшись у своїй кімнаті, уперто чекала, коли їй подадуть екіпаж, щоб їхати до тітки. Міледі й містер Френклін поснідали удвох. Після сніданку містер Френклін прийняв одне із своїх раптових рішень — поквап­но вийшов з дому заспокоїти свої нерви тривалою прогу­лянкою. Тільки я один бачив, як той пішов; він сказав мені, що повернеться до приїзду сищика. Зміна в погоді, передбачена вчора, настала. Після зливи на світанку подув сильний вітер. До обіду зірвався ще більший вітер, на­висли ще темніші хмари, але дощу не було. Для молодої й сильної людини, здатної витримати міцні пориви морського вітру, прогулянка при такій погоді була досить непогана.

Після сніданку я пішов до міледі й допоміг їй розібра­тися в наших домашніх рахунках. Вона тільки раз натякнула на Місячний камінь і то лише для того, щоб заборонити згадувати про нього.

—  Зачекайте, поки повернеться цей чоловік, — сказала вона, маючи на увазі сищика. — Тоді ми повинні будемо говорити про це, а зараз нас ніхто не змушує до цього.

Я повернувся до себе в кімнату і зустрів там Пенелопу. Вона чекала на мене.

—  Тату, прошу вас, підіть і поговоріть з Розанною, — сказала вона, — я дуже неспокійна за неї.