Мені неважко було здогадатися, у чім річ. Але в мене було вже таке правило, щоб чоловіки як вищі істоти впливали на жінок, де тільки можливо. Якщо жінка (чи то моя донька, чи хто інший) пробує вмовити мене щось зробити, я завжди вимагаю пояснень: а для чого? Чим частіше ви примушуватимете жінок як слід обмірковувати аргументи, тим зговірливішими будуть жінки у всіх випадках життя. Хіба винні ці бідолахи, що вони спочатку діють, а вже потім розмірковують? Винні ті, що потурають їм, як дурні.
Причину, яку пояснила в даному разі Пенелопа, передаю її власними словами:
— Я боюся, тату, що містер Френклін, сам не бажаючи того, жорстоко образив Розанну.
— А що привело її тоді на стежку в чагарнику? — спитав я.
— Її власне безглуздя, — відповіла Пенелопа, — інакше я не можу назвати це. Вона хотіла будь-що говорити з містером Френкліном сьогодні вранці. Я докладала всіх зусиль, щоб спинити її, ви самі це бачили. Якби тільки я могла відвести її раніше, ніж вона почула ці жахливі слова...
— Годі, годі, — сказав я. — Не перебільшуй. Нічого особливого не сталося, щоб приводити Розанну в розпач.
— Нічого особливого не сталося, тату, але містер Френклін сказав, що він анітрошечки не співчуває їй і — о леле! — таким суворим тоном!
— Він сказав це, щоб затулити рота сищикові, — відповів я.
— Я так і говорила їй. Але, тату, річ у тім (хоч у цьому й не можна звинувачувати містера Френкліна), що він уже кілька тижнів підряд зневажав і розчаровував її, і, на довершення всього, ще й це! Звичайно, вона не може сподіватися на його прихильність до неї. Це просто безглуздя, щоб Розанна забула, хто вона і як їй належить поводитися в нашому домі. Але дівчина, здавалося, втратила почуття дівочої гордості, власної гідності, — все на світі. Вона просто злякала мене, тату, коли містер Френклін промовив ці слова. Розанна наче скам'яніла, почувши їх. Потім раптом стала надзвичайно спокійною і з того часу продовжує працювати немов уві сні.
Я почав потроху тривожитись. У голосі Пенелопи було щось таке, що змусило мій чудовий здоровий розум замовкнути. Тепер мої думки набрали того самого напряму, що і в Пенелопи, і я відразу пригадав, що саме сталося між містером Френкліном і Розанною вчора у більярдній. Вона здавалась тоді глибоко враженою, а тепер знову, як на те, бідолашну вразили у найчутливіше місце. Сумно, сумно! — тим більше сумно, що нема чого сказати на виправдання дівчини і її вчинків.
Я пообіцяв містерові Френкліну поговорити з Розанною й вирішив, що настала слушна нагода додержати цього слова.
Ми зустріли Розанну в коридорі, вона підмітала підлогу біля спалень, бліда і спокійна, охайна, як завжди, у своєму скромному ситцевому платті. Її погляд був якийсь тьмяний і тупий — не те, щоб вона була заплакана, але наче вдивлялася в щось надто пильно. Можливо, то був туман, викликаний її власними думками. Навколо неї не було, звичайно, нічого, що вона б не бачила вже сотні й сотні разів.
— Не журіться, Розанно! — сказав я. — Не мучте себе своїми власними фантазіями. Я прийшов передати вам дещо від містера Френкліна.
Я виклав перед нею всю справу так, як вона була, в найбільш дружелюбних і заспокійливих словах, які тільки я міг придумати. Мої правила щодо жіноцтва, як ви вже могли помітити, дуже суворі. Але якось виходить, що, коли мені трапляється бути віч-на-віч з жінками, правила ці, признаюсь, на практиці не застосовуються.
— Містер Френклін дуже добрий і уважний. Будь ласка, подякуйте йому.
Оце і все, що вона мені відповіла.
Моя донька вже звернула увагу на те, що Розанна виконувала свою роботу наче уві сні; додам, що вона слухала і говорила теж наче уві сні; і в мене виник сумнів, чи зрозуміла дівчина те, що я їй сказав.
— А ви впевнені, Розанно, що розумієте мої слова? — спитав я.
— Цілком упевнена.
Вона повторила їх, немов заводна лялька, і весь час продовжувала замітати підлогу. Я забрав у неї щітку так лагідно й ласкаво, як тільки міг.
— Ну, ну, моя люба, — сказав я, — ви наче сама не своя. У вас щось є на душі. Я ваш друг і залишуся другом, навіть якщо ви в чомусь і винні. Признайтесь мені щиро у всьому, Розанно, признайтесь!
Бувало, коли я розмовляв з нею так, у неї на очах виступали сльози. А тепер я не побачив у них ніякої зміни.
— Еге ж, — промовила вона, — я розповім усе відверто.
— Міледі? — спитав я.
— Ні.
— Містерові Френкліну?
— Так, містерові Френкліну.
Я сам не знав, що їй відповісти на це. Вона була в такому стані, що ніяк не змогла б зрозуміти застереження не говорити з містером Френкліном віч-на-віч, яке він просив передати їй. Я вирішив діяти обережно і сказав їй, що містер Френклін пішов погуляти.
— Нехай собі йде, — відповіла вона. — Сьогодні я не турбуватиму містера Френкліна.
— А чому б вам не поговорити з міледі? — сказав я. — Ви розважили б собі душу в розмові з такою співчутливою християнською пані, яка завжди ставилась до вас доброзичливо.
Вона подивилась на мене з серйозною і пильною увагою, ніби хотіла зберегти в своїй пам'яті мої слова. Потім взяла з моїх рук щітку й пішла з нею поволі коридором.
