(Щоб не дражнити вашу цікавість, як він роздражнив мою, скажу тут зарані, що він повернувся з Фрізінголла з дозволом на обшук. Його досвід у таких справах підказав йому, що Розанна, певно, носить при собі пам'ятну записку про те місце, куди вона сховала річ, — на випадок, якщо їй доведеться повернутись туди через деякий час, коли зміняться обставини. Здобувши таку записку, детектив мав би все, що йому було потрібно).
— А тепер, містере Беттередж, — вів далі він, — облишимо припущення й перейдемо до справи. Я доручив Джойсу стежити за Розанною. Де Джойс?
Джойс був фрізінголлський полісмен, якого інспектор Сігрев залишив у розпорядженні сержанта Каффа. Тієї хвилини, як він задав мені це запитання, годинник пробив другу. І точно в призначений час під'їхав екіпаж, щоб відвезти міс Речел до тітки.
— Стривайте, — спинив мене сержант, коли я зібрався було послати за Джойсом. — Спочатку я повинен зайнятись міс Веріндер.
Оскільки ще не минула загроза дощу, для міс Речел подали карету. Сищик Кафф зробив Самюелю знак зійти до нього з зап'яток.
— Біля воріт за дверима ви зустрінете одного мого приятеля, — сказав він. — Цей приятель, не спиняючи карети, сяде з вами на зап'ятки. Вам слід мовчати й удати, наче ви нічого не помітили. Інакше ви вскочите в халепу.
З такою порадою він послав лакея назад, на його місце. Що подумав про це Самюель, я не знаю. Але для мене було ясно, що за міс Речел встановлюється таємний нагляд з тієї хвилини, як вона виїде з нашого дому, якщо взагалі вона виїде. Нагляд за моєю пані! Шпигун позад неї на зап'ятках екіпажа її матері! Я відрізав би собі язика, перш ніж заговорити після цього із сищиком Каффом.
Першою з дому вийшла міледі. Вона стала віддалік, на верхньому східці, звідки могла бачити все, що відбувається навколо. Ні слова не сказала вона ні сищикові, ні мені. Стуливши губи і сховавши руки під легким манто, яке накинула на себе, виходячи на повітря, міледі стояла нерухомо, як статуя, чекаючи доньку.
Через хвилину з'явилася Речел, дуже гарно одягнена в костюм з якоїсь м'якої жовтої тканини, яка пасувала до її смаглявого обличчя. Жакет щільно облягав її стан. На голові в неї був елегантний солом'яний капелюшок з білою вуаллю, а на руках ясно-жовті рукавички, які теж пасували до її рук, наче друга шкіра. Її прекрасне чорне волосся здавалося з-під капелюшка м'яким, як атлас. Її маленькі вушка скидались на рожеві черепашки; з кожного звисала перлина. Вона швидко вийшла на ґанок, струнка, як лілея на стеблині, гнучка і спритна в кожному русі, мов кішечка. Я не міг помітити ніяких змін на її гарненькому личку, окрім зміни у виразі очей і губів. В очах було більше блиску й люті, ніж мені хотілося б побачити, а губи до того втратили свій колір і усмішку, що я їх просто не впізнав. Вона поквапно поцілувала матір у щоку, промовивши: «Постарайтеся пробачити мені, мамо», — і так швидко опустила вуаль, що аж порвала її. В ту ж мить збігла східцями і вскочила в карету, немов хотіла сховатися там.
Сержант Кафф виявився не менш спритним. Він відштовхнув Самюеля і, тримаючись рукою за відчинені дверцята карети, став перед міс Речел тієї самої хвилини, як вона сіла на своє місце.
— Що вам треба? — спитала міс Речел з-під вуалі.
— Я хочу сказати вам одне слово, міс, перш ніж ви поїдете, — відповів сищик. — Я не можу не дозволити вам їхати до вашої тітки, я насмілюся тільки сказати вам, що ваш від'їзд, при даному становищі, завдасть нам зайвих труднощів у відшуканні вашого алмаза. Будь ласка, зважте на це й вирішіть самі, поїхати вам чи залишитись.
Міс Речел навіть не відповіла йому. Вона гукнула кучерові:
— Поїхали, Джемсе!
Не кажучи більш ні слова, сищик захряснув дверцята карети. Тієї ж хвилини, як він зачиняв їх, з дому вибіг містер Френклін.
— До побачення, Речел! — сказав він, простягаючи їй Руку.
— Поїхали! — вигукнула Речел голосніше, ніж перше, не звертаючи уваги на містера Френкліна, як перед цим не звернула уваги на сержанта Каффа.
Містер Френклін відступив назад, наче громом прибитий. Кучер, не знаючи, що йому робити, подивився на міледі, яка все ще нерухомо стояла на верхньому східці. Міледі, на обличчі якої боролися гнів, жаль і сором, зробила кучерові знак їхати й поквапливо зайшла в дім. Містер Френклін, до якого повернувся дар слова, гукнув їй навздогін, коли екіпаж від'їжджав:
— Тьотю, ви мали цілковиту рацію. Прийміть мою вдячність за всю вашу доброту й дозвольте мені їхати.
Міледі обернулась, немов для того, щоб заговорити з ним. Але потім, ніби не довіряючи собі, лагідно махнула рукою.
— Зайдіть до мене, перш ніж ви залишите нас, Френклін, — промовила вона уриваним голосом і пішла до своєї кімнати.
— Зробіть мені останню послугу, Беттередж, — звернувся містер Френклін до мене зі сльозами на очах, — відвезіть мене на залізницю якомога швидше!
Він теж зайшов у дім. Поведінка міс Речел зовсім приголомшила його. А як він, напевне, судячи з цього, її любив!
