— Останній раз, коли я бачилася з Оллі, це було в травні минулого року, невдовзі після тієї події біля Міського Центру. — Джейні вагається, і потім називає її справжнім ім’ям. — Тієї бійні. Вона була в жахливому стані. Сказала, що копи її цькують. Це правда?
— Ні, але вона вважала, що ми саме це робимо. Це правда, що ми її неодноразово допитували, тому що вона продовжувала наполягати, що витягла ключ і замкнула «мерседес». Це створювало для нас певну проблему, бо в машину не вламувалися і її не заводили замиканням контактів. Що ми нарешті вирішили… — Ходжес зупиняється, думаючи про того товстого сімейного психолога, який виходить на сцену о четвертій кожного буденного дня. Того, який спеціалізується на проривах крізь стіну відмовлення.
— Ви вирішили нарешті що?
— Що їй нестерпно подивитися правді в лице. Це схоже на сестру, разом з якою ви виросли?
— Так, — Джейні показує на лист. — Ви припускаєте, що вона кінець-кінцем сказала правду цьому парубку? На тій «Блакитній Парасольці Деббі»? Ви вважаєте, саме тому вона взяла мамині пігулки?
— Не існує способу, упевнитися.
Але Ходжес думає, що саме так і сталося.
— Вона покинула приймати свої антидепресанти. — Джейні знову дивиться крізь вікно на озеро. — Вона не призналася, коли я її спитала, але я знала. Вона їх ніколи не любила, казала, що від них у неї голова стає ватною. Вона приймала їх заради Кента, а як Кента не стало, вона приймала їх заради нашої матері, але після Міського Центру… — вона хитає головою, глибоко зітхає. — Я достатньо вам розказала про її ментальний стан, Білле? Бо є ще багато всякого, якщо воно вам потрібне.
— Гадаю, я вже отримав картину.
Вона хитає головою в безпорадному зачудуванні:
— Таке враження, ніби той парубок її знав.
Ходжес не каже те, що здається йому очевидним, головним чином тому, що має власного листа для порівняння: саме так. Якимсь чином той знав.
— Ви сказали, що в неї був обсесивно-компульсивний розлад. До такого ступеня, що вона розверталася і їхала назад, щоб перевірити, чи не ввімкнута духовка.
— Так.
— Чи здається вам імовірним, щоб така жінка забула ключ у замку запалювання?
Джейні довго не відповідає. Нарешті вона промовляє:
— Взагалі-то, ні.
Ходжесу теж у таке не віриться. Для всього надходить перший раз, звичайно… проте… а чи вони з Пітом бодай коли обговорювали цей аспект справи? Він не певен, але гадає, що, можливо, обговорювали. Тільки вони не знали всієї глибини ментальних проблем місіс Т. Звідки їм було?
Він питає:
— А самі коли-небудь пробували зайти на той сайт, на «Блакитну Парасольку»? Скориставшись тим ім’ям, яке він їй дав?
Вона дивиться на нього, ошелешена.
— Мені таке ніколи навіть на думку не спадало, а якби навіть так, мені було б надто лячно від того, що я там можу знайти. Гадаю, саме тому ви тут детектив, а я клієнтка. А ви спробуєте це зробити?
— Я не знаю ще, що я спробую. Мені треба про це подумати, а ще треба проконсультуватися з одним хлопцем, який знає про комп’ютери більше за мене.
— Не забудьте занотувати його гонорар.
Ходжес каже, що не забуде, думаючи, що бодай Джерому Робінсону буде з цього щось добре, не важить, які там випадуть карти. А чом би й ні? Восьмеро людей загинули біля Міського Центру, ще троє стали довічними каліками, але Джером все одно мусить вчитися в коледжі. Ходжесу пригадується стара примовка: «Навіть у найпохмуріший день сонце світить котромусь собаці в гузно».
— Що далі?
Ходжес підбирає лист і підводиться.
— Далі я віднесу це до найближчого місця, де його можна скопіювати. А потім поверну вам оригінал.
— У цьому нема потреби. Я зісканую лист в комп’ютер і принтером надрукую вам копію. Давайте сюди.
— Справді? Ви вмієте це робити?
Очі в неї усе ще червоні після плачу, але погляд, який вона йому дарує, веселий.
— Дуже добре, що у вас є якийсь комп’ютерний експерт за викликом, — мовить вона. — Я зараз же повернуся. А ви тим часом з’їжте іще коржик.
Ходжес з’їдає три.
Коли вона повертається з копією листа, він складає папір і ховає собі до внутрішньої кишені піджака.
— Оригіналу варто лежати в сейфі, якщо такий тут мається.
— Є один сейф у Цукрових Пригірках — так годиться?
Мабуть, що так, але Ходжеса не приваблює така ідея. Занадто багато потенційних покупців топчуться там туди-сюди. Можливо, це й дурня, але вже так, як є.
— Ви маєте приватний депозитний сейф?
— Ні, але я могла б собі орендувати. Я користуюся «Банк оф Америка», це лише за два квартали звідси.
— Це мені сподобалося б більше, — каже Ходжес, ідучи до дверей.
— Дякую вам за все, — промовляє вона, простягаючи обидві руки. Немов він щойно запросив її на танок. — Ви не уявляєте, яке це полегшення.
Він бере запропоновані руки, легенько їх потискає, і відпускає, хоча радий був би тримати їх довше.
— Іще два питання. Перше: ваша мати. Як часто ви її відвідуєте?
