Посередині кімнати за столом сиділа родина хапонійців: батько, мати й півдесятка дітлахів різного віку. Вісім пар очей здивовано витріщалися на Морта. Дев’ята пара, яка не витріщалася на нього, належала пристаркуватому родичеві невизначеної статі, який саме скористався можливістю доступитися до спільного тареля з наїдками, бо вирішив, що варена рибина в руці краща за будь-яку несподівану містичну прояву. Тож тишу, що запала з появою Морта, порушувало тільки зосереджене жування.
В одному з кутків стояв крихітний вівтар Оффлера, хапонійського шестирукого крокодилобога. Божество шкірилося на присутніх так само, як Смерть, коли не рахувати зграйки пташок, покликаних приносити своєму покровителеві звістки від вірян і тримати його зуби в чистоті.
Хапонійці цінують гостинність понад усі інші чесноти. Доки Морт витріщався, господиня підвелася, взяла з полички чисту тарілку й мовчки взялася складати на неї наїдки зі спільної тарелі й відвойовувати найкращий шмат ската з загребущих старечих рук. При цьому вона не зводила з Морта підведених каялом очей.
Першим, хто заговорив до нього, був батько. Морт нервово вклонився.
— Даруйте, здається, я крізь оцю стіну пройшов, — сказав він, а подумки додав: «Яке все-таки дурне пояснення».
— Прошу до столу? — невпевнено сказав господар. Господиня, подзенькуючи браслетами, охайно вклала на тарілку кілька перчиків і побризкала все темно-зеленим соусом, і Морт підозрював, що вже цей соус куштував. Уперше це сталося з ним кілька тижнів тому, і хоч рецепт приготування його був непростим, та самого смаку було достатньо, аби здогадатися про рибні нутрощі, мариновані й виварювані впродовж кількох років у акулячій жовчі. Смерть казав, що смак цей можна навчитися цінувати, та Морт вирішив не робити в цьому напрямку жодних зусиль.
Він спробував прокрастися попід стінами до дверей за намистинчастою завісою, та родина не спускала з нього очей. Він спробував посміхнутися. Господиня звернулася до чоловіка:
— Чому демон показує нам зуби, о мій муже?
— Можливо, він голодний, о місячне сяйво любові моєї. Поклади йому ще риби!
Почувся старечий голос:
— Я ж саме їм оце, о невдячне дитя! Прокляття ляже на світ, коли так ставитися до старших!
Тут треба пояснити, що хоч усі слова, що долітали до Мортових вух, були сказані хапонійською — з усіма пишними зворотами й ледь розрізнюваними дифтонгами тієї давньої й вишуканої мови, в якій для самого тільки убивства п’ятнадцять різних слів з’явилося ще до того, як решта світу тільки-но засвоювала навичку лупасити одне одного по маківці каменюками, — слова ті надходили в Мортів мозок так ясно й чітко, ніби то була його рідна говірка.
— Я не демон! Я людина! — вигукнув він поспішно й завмер, щойно усвідомив, що слова вискочили з його рота ідеальною хапонійською.
— Ви грабіжник? — запитав господар. — Убивця? Коли так тихенько пролізли, то, може, ви митар? — він сунув руку під стіл і витягнув м’ясницький ніж, відточений до невидимої тонкості. Господиня скрикнула, випустила з рук тарілку й притисла до себе двох найменших дітей.
Морт дивився на рухи леза в повітрі й вирішив, що краще не сперечатися.
— Вітання вашій домівці з найдальших закапелків пекла, — промовив він невпевнено.
Слова його мали чудодійний вплив. Ніж було вкладено на стіл, а вся родина розпливлася в усмішках.
— Такий добрий знак, коли в домі гостює демон! — радісно вигукнув господар. — Чого бажаєш ти, о чадо Оффлерових чресел?
— Перепрошую? — уточнив Морт.
— Благословенний той смертний, хто допоможе демонові в біді, — пояснив чоловік. — Чим ми можемо прислужитися тобі, о лютий подиху псячої пащі?
— Ну, їсти я не дуже хочу, — сказав Морт, — та раптом ви знаєте, де б мені взяти швидкого коня, щоби змотатися у Сто Лат до заходу сонця?
Чоловік весь аж засяяв і низько вклонився.
— Знаю найпридатніше до цього місце, о нутровиворітний боле в печінках, коли твоя ласка піти за мною.
Морт поспішив за господарем. Старече обличчя провело його до виходу кислим поглядом, не перервавши ритмічного жування.
— То отаких звуть демонами в цих краях? — кисло запитало старече обличчя. — Хай би Оффлер наслав на цю вогку країну гниле прокляття, навіть демони тут третьосортні, не те що вдома.
Господиня поставила мисочку з рисом у розкриті долоні Оффлерової статуї (на ранок рис зникне) і відійшла.
— Чоловік казав, що минулого місяця у «Каррієвих садах» обслуговував істоту, якої там насправді не було, — розповіла вона. — Він був дуже вражений.
За десять хвилин господар повернувся й урочисто висипав на стіл жменю золотих монет. За ці гроші можна було придбати величенький міський район.
— В нього ціла торбина таких була, — пояснив він.
Уся родина якийсь час витріщалася на золото. Дружина зітхнула:
— Багатство приносить великий клопіт, — сказала вона. — Як нам із ним вчинити?
