Морт полностью

— А тобі й не мусить подобатися, все одно мертвий будеш, — сказав грабіжник, наближаючись.

— Не певен, що мені час помирати, — сказав Морт, задкуючи. — Мене би повідомили.

— Ага, — сказав грабіжник, якому все це вже почало всерйоз набридати. — Ага, точно, але тебе й повідомили, хіба ні? От холєра, гівно слоняче!

В ту саму мить Морт зробив ще один крок назад. Крізь стіну.

Ватажок мов баран дивився на суцільний камінь, що поглинув Морта, а тоді кинув ніж на землю.

— Хай би мене чорти забрали. — ний чаклун. Ненавиджу — них чаклунів!

— То й не — в би їх, коли так, — пробурмотів один із поплічників, невимушено вимовляючи рядки дефісів.

Третій грабіжник, якому тяжко давалося розуміння ситуації, сказав:

— Та він оно крізь стіну пройшов!

— А ми були ходили за ним сто років, — пробурмотів другий. — А ти, Голомозий, молодець. Казав я тобі, що він чаклун, бо тут тіки чаклуни самі ходять. Не казав я тобі, що то чаклун? Казав…

— Та ти стільки кажеш, що в голову не влізе, — гримнув ватажок.

— А я бачив, бачив, як він ото крізь стіну…

— Та невже?

— Та вже!

— Крізь стіноньку ото, не бачили хіба?

— Думаєш, ти розумний такий?

— Та вже не тупий, іди перевір!

Ватажок підхопив ніж із багна по-зміїному спритно:

— Покажу тобі, що в мене не тупе.

Третій грабіжник підкрався до стіни й копнув її кілька разів щосили, доки в нього за спиною вовтузилися й белькотіли колеги.

— Та, стіна як є, стінонька. Чи ж я стіни в житті не бачив. Як вони це роблять, га, хлопці? Хлопці?

Він розвернувся й перечепився через тіла, що лежали долілиць.

— Ой, — промовив він. Хай як туго до нього доходило все, що відбувалося, одну важливу штуку він второпав блискавично: він у провулку посеред Затінків, і він сам-один, тож зірвався на біг і не спинявся доволі довго.

Смерть поволі крокував кахлями й уважно придивлявся до тісних рядків життєлічильників. Альберт чемно ходив за ним із величезним ґросбухом у руках.

Навколо них сірим водоспадом гуркотів пісок.

Рядок над рядком, на полицях гули клепсидри, у яких спливав відведений смертним час. То було важке гудіння, глухе гудіння, що лилося в’язко, мов заварний крем на солодкий пудинг душі.

— ЧУДОВО, — зрештою промовив Смерть. — ЗНАЧИТЬ, ТРОЄ. ТИХА НІЧ.

— Тобто Солодка Жилава, настоятель Лобсанґ — знову, і та принцеса Келі, — підсумував Альберт.

Смерть роздивився трійко клепсидр, які тримав у руках.

— ХОЧУ ХЛОПЦЯ НАШОГО ВІДРЯДИТИ.

Альберт звірився з ґросбухом.

— Що ж, Солодка навряд чи завдасть клопоту, а настоятель у нас, так би мовити, досвідчений помирач. Шкода цю принцесу. Лише п’ятнадцять. Може бути непросто.

— ТАК, ШКОДА ЇЇ.

— Пане?

Смерть стояв із третьою клепсидрою в руці й уважно роздивлявся, як на її боках грає світло. Зітхнув.

— ТАКА ЮНА…

— З вами все гаразд, пане? — запитав Альберт заклопотано.

— ЧАС, НІБИ НЕСКІНЧЕННИЙ ПОТІК, ЗНОСИТЬ УСЕ…

— Пане!

— ЩО ТАКЕ? — різко запитав Смерть.

— Ви щось аж надто красномовний сьогодні, пане, от що я думаю…

— ЩО ТИ ВЕРЗЕШ, ЧОЛОВІЧЕ?

— Ви щойно слабкість виявили, пане.

— ДУРНИЦІ. ПОЧУВАЮСЯ ДОБРЕ ЯК НІКОЛИ. ТАК, ТО ПРО ЩО МИ ГОВОРИЛИ?

Альберт знизав плечима й глянув на записи в книзі.

— Солодка у нас відьма. Може трохи розлютитися, коли Морта пошлете замість себе.

Усі, хто мав стосунок до магії, мали право на те, щоби Смерть власною персоною прийшов по них, коли настане час.

Здавалося, Смерть не чув Альберта. Він знов роздивлявся клепсидру принцеси Келі.

— ЯК ЗВЕТЬСЯ ЦЕ ВІДЧУТТЯ ВСЕРЕДИНІ ЧЕРЕПА, КОЛИ ТОСКНО Й ШКОДА, ЩО ВСЕ СТАЄТЬСЯ ТАК, ЯК НАПЕВНЕ Й МАЄ СТАТИСЯ?

— Печаль, пане. Гадаю, печаль. А тепер…

— Я — ПЕЧАЛЬ.

Альберт аж рота роззявив від подиву, та зрештою опанував себе й поспішно нагадав:

— Пане, ми про Морта говорили.

— ЯКОГО МОРТА?

— Учня вашого, пане, — терпляче пояснив Альберт. — Худенький такий, високий.

— ТАК, ЗВІСНО. ТАК ОТ, ЙОГО Й ВІДРЯДИМО.

— А він точно готовий іти сам? — перепитав Альберт.

Смерть задумався.

— ВПОРАЄТЬСЯ, — відповів він зрештою. — ВІН ВІДПОВІДАЛЬНИЙ, ШВИДКО ВЧИТЬСЯ І, ЯКЩО ЧЕСНО, ЛЮДЯМ ВАРТО ЗВИКНУТИ, ЩО Я НЕ БІГАТИМУ ПО НИХ ВЕСЬ ЧАС.

Морт тупо дивився на оксамитові завіси на стіні просто перед ним.

«Я пройшов крізь стіну, — подумав він, — а це неможливо».

Він обережно посунув завісу — раптом за нею причаїлися двері? Там стіна була глуха й не було на ній нічого, крім потрісканого тиньку, а під ним — вогкої, але щільно, на совість вкладеної цегли.

З цікавості, він постукав кулаком по стіні. Було ясно, що назад він крізь неї не вийде.

— Ну, — звернувся він до стіни, — що тепер?

Голос за його спиною озвався:

— Кгм. Перепрошую, пане.

Морт повільно розвернувся.