Морт роздивився усміхнене металеве рильце. «Я взагалі працюю на скелет, який крізь стіни ходить, — заспокоїв він себе, — то чого дивуватися». А вголос сказав:
— Дякую.
— Прошу. Підофви почифтіть об килимок, фкребник фьогодні вихідний.
Велика кімната за дверима була темною й багатою на тінисті закапелки, пахло в ній переважно фіміамом, але до нього додавалися запахи вареної капусти, лежалої брудної білизни й людини, яка жбурляє шкарпетки в стіну й вдягає ті з них, що не прилипли. Ще там була велика скляна куля з тріщиною, астролябія, якій бракувало кількох деталей, доволі потерта октограма на підлозі, а зі стелі звисало опудало крокодила. Такого крокодила можна було побачити в будь-якому бодай трохи пристойному магічному закладі. Цей крокодил мав такий вигляд, наче своєю долею задоволений не був.
Намистинчаста завіса драматично розчахнулася, і з-за неї вийшов хтось вбраний у мантію з капюшоном.
— Нехай щасливі зорі віщують успіх тому, хто навідався сюди сьогодні, — пафосно привітався хтось з-під капюшона.
— Які зорі? — запитав Морт.
Запала тривожна мовчанка.
— Даруйте?
— Які це мають бути зорі? — уточнив Морт.
— Щасливі, — сказав хтось у капюшоні невпевнено. А тоді рішуче запитав: — Нащо завітали ви до Вогнеця Гостроріза, Володаря Восьми Ключів, Мандрівника в Підземельні Виміри, Почесного Мага…
— Перепрошую, — перебив Морт, — а ви дійсно оце все?
— Що «оце все»?
— Ну, Володар того й сього, Повелитель такого й сякого в Священних Підземеллях?
Гостроріз роздратовано відкинув з голови капюшон. Морт очікував, що побачить сивобородого волхва, та натомість перед ним було кругле й доволі пухкеньке обличчя, рожевощоке, мов запечене поросятко. Із поросятком те обличчя споріднювали й деякі інші риси. Наприклад, як і більшість печених поросяток, воно було обділене бородою і здавалося цілком добродушним.
— Не буквально, — відповів Гостроріз.
— Що це означає?
— Це означає «ні», якщо коротко, — відповів Гостроріз.
— Але ви казали…
— Це просто реклама, — відповів чарівник. — Такий різновид магії, який я саме опановую. То чого ви хотіли? — тут він перейшов на солодкий змовницький тон. — Любовного приворотного зілля, так? Чогось, що приваблювало б юних панянок?
— Чи можливо ходити крізь стіни? — запитав Морт у відчаї. Гостроріз завмер за півкроку до величезного бутля з липкою рідиною.
— За допомогою магії?
— Е-е-ем. Мабуть, ні.
— Тоді вибирайте для цього дуже тонкі стіни, — сказав Гостроріз. — А краще — користуйтеся дверима. Отими, коли ваша ласка, якщо ви прийшли гаяти мій час, — вказав він на вихід.
Морт завагався, а тоді поклав на стіл торбинку із золотом. Чарівник глянув на неї, гортанно свиснув й потягнувся до торбинки. Морт хутко вхопив його за зап’ястя.
— Я проходив крізь стіни, — сказав він повільно й чітко.
— Так, проходили, звісно, що проходили, — забурмотів Гостроріз, не відводячи погляду від торбинки. Він відкоркував пляшку синьої рідини й не задумуючись звідти хильнув.
— От тільки перш ніж це зробити, я не знав, що так можу, а коли робив це, то не знав, що роблю, і вже коли зробив, то не міг пригадати, як мені це вдалося. А я хочу зробити це ще раз.
— Нащо?
— Бо, — відповів Морт, — якщо я зможу проходити крізь стіни, то зможу що завгодно.
— Дуже глибока думка. Філософська. А як звати юну панянку за тими стінами, що вас цікавлять?
— Її… — Морт нервово ковтнув слину, — не знаю, як її звати. Звали б. Якби вона існувала, — додав він чванькувато, — бо я взагалі-то не казав, що мова про панянку.
— Ага, — сказав Гостроріз. Він хильнув ще раз і здригнувся. — Гаразд. Як проходити крізь стіни. Я розвідаю. Хоча це буде недешево.
Морт обережно взяв торбинку зі столу й витягнув крихітну золоту монетку.
— Це аванс, — пояснив він і поклав монету на стіл.
Гостроріз взяв її з таким виразом, наче вона могла зникнути чи випаруватися, і роздивився з усіх боків.
— Я таких монет іще не бачив, — сказав він із докором. — Що це за в’язь на ній викарбувано?
— Але ж це золото, чи не так? — сказав Морт. — Можете не брати, якщо не хочете.
— Звісно, звісно, золото, — поспішно відповів Гостроріз. — Справжнє золото, бачу, бачу. Просто цікаво, звідки воно, та й усе.
— Не повірите все одно, — сказав Морт. — О котрій тут сонце сідає?
— Між днем і ніччю зазвичай, — відповів Гостроріз, досі витріщаючись на монетку й потроху прикладаючись до бутля. — Десь от зараз і має бути.
Морт глянув у вікно. Надворі вже помітно сутеніло.
— Я повернуся, — пробурмотів він і рушив до дверей. Почув, як чарівник щось вигукує, коли стрімголов вибіг надвір і помчав вулицею.
Він панікував. Смерть чекатиме на нього за сорок миль звідси. Йому дадуть прочухана. Буде страшенно…
— О, ХЛОПЧЕ.
Знайома постать вийшла з ореолу сліпучого світла навколо намету, де торгували маринованим вугрем. В руці постать тримала тарілку з равликами.
— ОЦЕТ НАДАЄ ЇМ ПІКАНТНОГО СМАКУ. ПРИГОЩАЙСЯ, ВІЗЬМИ ШПАЖКУ.
Але звісно, він міг опинитися де завгодно, хоч за сорок миль звідси, хоч просто тут, хоч всюди одночасно…
