— Добридень, пане президенте. Дякую, що погодилися на дзвінок.
Чень відповів через перекладача:
— Радий нагоді поговорити з вами.
Під час неформальних зустрічей Чень цілком спокійно спілкувався з Полін англійською, проте в такій серйозній розмові не могли дозволити собі непорозуміння.
Полін спитала:
— Що відбувається на Саннамні?
— Боюся, американські санкції призвели до економічної кризи.
«Санкції наклала ООН, а кризи не було б, якби не тупа комуністична економіка», — подумала Полін, але нічого не промовила вголос.
Чень провадив далі:
— У відповідь Китай надає Північній Кореї термінову економічну допомогу у вигляді рису, свинини й бензину.
«Тож ми погані, а ви хороші, — подумала Полін. — Так-так-так. Але перейдімо до справи».
— Наскільки мені відомо, Сили спецоперацій розбиті й арештів провести не вдалося. Невже в руки заколотникам потрапила ядерна зброя?
— Не можу нічого підтвердити.
«Що означає “так”», — серце Полін тьохнуло. Якби міг, Чень усе заперечив би.
— Пане президенте, якщо це виявиться правдою, який у вас план дій?
— Я не втручатимусь у внутрішні справи іншої країни, — вперто промовив Чень. — Це основоположний принцип нашої міжнародної політики.
«Основоположне лайно собаче», — подумала Полін, але вголос сказала м’якше:
— Якщо бунтівники контролюють ядерну зброю, це вже загроза стабільності в регіоні, що зачіпає і вас.
— Наразі загрози регіону нема.
Як горохом об стіну.
Зробила постріл наосліп:
— А якщо повстання перекинеться й на інші військові бази? Сан-намні не єдина, оснащена ядерною зброєю.
Нерішуче помовчавши кілька секунд, Чень сказав:
— Верховний керівник Кан ужив заходів для унеможливлення цього.
У такому дерев’яно-формалістичному твердженні крилося приховане зізнання, але Полін не виказала радості, вирішивши натомість завершити розмову. Чень затявся мовчати, але — як воно часто буває — мимоволі видав те, що вона хотіла знати. Промовила:
— Дякую, пане президенте, за допомогу. Як завжди, було надзвичайно приємно поговорити з вами. До зв’язку.
— Дякую, пані президентко.
Екран потемнів, і Полін повернулася до Ґаса й Чесса. Обидва були збуджені: дійшли того самого висновку. Вона сказала:
— Якби заколот стався тільки на одній базі, він би так і сказав.
— Атож, — підтвердив Ґас. — Але Кан вдався до рішучих дій, бо повстання ширилося.
Чесс погодився:
— Напевно, відрядив військо на базу Йондок, де зберігають ядерні боєголовки. Але солдати зустріли там опір. Чень не казав, що урядові сили здобули перемогу, а тільки те, що Кан ужив заходів. Отже, проблема далека від розв’язання.
Ґас промовив:
— Кан зосередився на найважливіших базах, на які націлилися заколотники.
Полін вирішила, що саме час переходити до інших питань:
— Мені потрібно більше інформації. Софіє, проконтролюйте, щоб радіорозвідка приймала все, що можна з Північної Кореї. Ґасе, перевірте останні дані щодо північнокорейських ракет: кількість, потужність тощо. Чессе, зв’яжіться з міністеркою закордонних справ Південної Кореї. Вона може знати щось, чого ми не врахували. І треба дати якесь оголошення для преси із цього приводу. Жаклін, приведіть, будь ласка, Сандіпа.
Усі вийшли.
Полін замислилася, як найкраще пояснити ситуацію американському народові. Що не скажи — Джеймс Мур і його прибічники все перекрутять.
Треба розтлумачити максимально чітко.
За кілька хвилин у кабінет м’яко ступив узутий у кросівки Сандіп, і Полін коротко змалювала йому ситуацію на Саннамні.
— Не можна приховувати такого, — мовив він. — Південнокорейські ЗМІ знають свою справу, і незабаром усе стане відомо.
— Згодна, тому й хочу показати американцям, що наш уряд у курсі справи.
— Скажете, що ми готові до ядерної війни?
— Ні, занадто тривожно.
— Джеймс Мур поставить таке запитання.
— Скажу, що ми готові до всього.
— Так уже краще. Але поясніть мені, що саме ви зараз робите.
— Розмовляла з президентом Китаю. Він занепокоєний, але каже, що загрози стабільності в регіоні нема.
— Яких заходів він уживає?
— Відправляє Північній Кореї допомогу — провізію та пальне, — бо вважає, що головна проблема — економічна криза.
— Ага, цілком практичний крок без зайвого драматизму.
— Принаймні ніякої шкоди від того не буде.
— Що ще?
— Не думаю, що ситуація одразу спричинить якісь наслідки для США, та про всяк випадок підіймаю рівень тривоги до
— Досить стримано.
— Саме так я й хочу.
— Коли бажаєте зустрітися з пресою?
Глянула на годинник.
— О десятій не буде зарано? Маю виступити чимшвидше.
— Десята — ідеально.
— Чудово.
— Дякую, пані президентко.
* * *
Полін любила пресконференції. Переважно кореспонденти Білого дому були розумними людьми, котрі знали: у політиці нечасто трапляється так, що все просто. Вони ставили їй складні запитання, а вона намагалася відповідати чесно. Їй подобалися такі словесні баталії, коли вони стосувалися справи, а не влаштовувалися для годиться.
Вона бачила історичні знімки з минулих пресконференцій, коли всі журналісти були чоловіками в костюмах, білих сорочках і краватках. Нині ж серед них траплялися жінки, та й вимоги до одягу послабили, а оператори взагалі носили футболки й кросівки.